Відвідуючи українські школи, особливо сільські, важко повірити, що держава витрачає 6% ВВП на освіту - це один із найвищих показників бюджетних видатків на цю галузь у світі.

Тим часом, українські класи часто потребують ремонту, не мають сучасного обладнання, виникають проблеми і з якісними підручниками.

У сільських школах подекуди немає навіть належних вбиралень у приміщенні, не говорячи вже про застарілі класи.

Але це лише верхівка айсбергу; інфраструктура, що розвалюється - лише найпомітніша проблема.

Питання, з якими стикається українська освіта, значно глибші - зокрема, застарілі методології навчання та зневіра учителів.

Підходи як до викладання, так і до навчання давно застаріли, часто учні завчають матеріал без розуміння, як використовувати ці знання у повсякденному житті.

Уроки перенавантажені теоретичними знаннями, однак їм бракує практичного застосування, тоді як підручники написані академічною сухою мовою та переобтяжені другорядним фактологічним матеріалом, що послаблює мотивацію та допитливість учнів.

Ще одне питання - неофіційні платежі, поширені в освіті.

Не секрет, що багато шкіл збирають гроші від батьків на ремонти, на квіти чи подарунки для вчителів.

Іноді батькам доводиться сплачувати хабар, щоб дітей прийняли до школи, щоб поставили добру оцінку чи для нагляду за дитиною.

Ці практики спотворюють розуміння в учнів понять чесної конкуренції та потреби навчання.

Низький соціальний статус працівників освіти та ще нижчі зарплати знеохочують та підривають моральний дух фахівців, які виконують дуже нелегку роботу.

Брак можливостей для особистого та професійного росту придушує творчість, динамізм та мотивацію.

Як наслідок, не всі українці мають однаковий доступ до якісної освіти, який гарантує Конституція.

Чимало шкіл ще більше поглиблюють процес, який перетворився на замкнене коло бідності: діти із незаможних родин не можуть одержати необхідні навички та розвиватися так, щоб отримати добру роботу й змінити соціальний статус.

На щастя, Україна визнає цю проблему та вочевидь готова її вирішувати. Новий закон "Про освіту" був перспективним початком.

Однак ще важливішим та більш довгостроковим випробуванням буде приведення політики у сфері освіти у відповідність до змін у демографічній ситуації України.

Це потрібно для здобуття нових навичок, необхідних для покращення конкурентоспроможності у 21 столітті, та ефективного й раціонального розподілу обмежених бюджетних ресурсів.

З 2013 до 2017 року бюджетне фінансування освіти в Україні зменшилося з 7,2% до 6% ВВП. Після стрімкого знецінення гривні, держвидатки на освіту в реальному вираженні зменшилися на 35% протягом двох років.

Це наблизило Україну до показників інших країн, хоча витрати на освіту все ще залишаються серед найвищих у світі. З огляду на сказане, кошти використовуються неефективно.

Новий закон зобов'язує державу асигнувати не менше 7% ВВП на освіту щорічно, не визначаючи співвідношення між видатками приватного сектора та держбюджету.

У таких зобов'язаннях криється ризик, що ефективність витрат не покращиться, а ключові причини недоліків в загальній середній освіті в Україні залишаться без уваги.

З часу здобуття незалежності кількість учнів в українських школах зменшилася на 41%: з 7,1 до 4,2 мільйона.

Але шкіл стало менше лише на 11%, вчителів - на 5%. Це означає, що нині в Україні на 1 вчителя припадає 9 учнів, відтак середня кількість учнів у класі - одна з найменших у світі.

Збереження таких малих класів - основна причина високого та неефективного рівня витрат в Україні.

Існує безліч причин, чому шкільна система так повільно пристосовується до змін. Основне пояснення - закриття шкіл є непростим завданням з політичної точки зору, оскільки школи вважають серцем громади та є одним із небагатьох надійних працедавців.

Інша, більш технічна причина - заплутаність сектора освіти. Наприклад, до 2016 року фінансування шкіл було відповідальністю районів, хоча рішення про закриття шкіл ухвалювали на рівні громад.

Це означало, що населений пункт ухвалював рішення не закривати школу, не відповідаючи за її фінансування.

Третьою причиною повільних змін є неналежне управління галуззю та бюджетом.

Хоча в 2001 році запровадили формулу розрахунку витрат на одного учня, вона містила "коригувальний коефіцієнт", що заохочувало місцеву владу до утворення більшої кількості класів, а не до їх об'єднання задля покращення ефективності.

2017 року була запропонована нова, справедливіша, формула фінансування, яку тепер необхідно впровадити.

Доброю новиною є те, що більшість реформаторських ініціатив у новому законі в короткостроковій перспективі не потребує значних витрат.

Такі ініціативи включають нові підручники, розробку цифрової платформи електронного навчання, створення можливостей для професійного розвитку та нове обладнання для шкіл, зокрема меблі, навчальні матеріали та комп'ютери. Щорічні витрати на ці ініціативи становлять менш ніж 0,05% ВВП.

Реформи спрямовані і на підвищення посадового окладу вчителів для покращення їхнього соціального статусу.

Вже від початку 2018 року вчителям підвищили зарплати, в середньому, приблизно на чверть.

Однак якщо збільшувати базовий оклад вчителя без внесення змін до системи надбавок та доплат, це підвищить витрати на освіту до 8,8% ВВП.

Відтак, сектор освіти залишиться фінансово обтяжливим. Такий високий рівень витрат обмежує ресурси на інші держпослуги, як-от охорону здоров'я, пенсії чи інфраструктуру.

Це також обмежує ресурси, необхідні для успішного впровадження освітньої реформи в довгостроковій перспективі, як-от перехід від 11-річної до 12-річної загальної середньої освіти, відповідно до європейських норм.

Україна не може дозволити собі таке значне збільшення витрат.

Покращення мотивації і статусу вчителів має бути пріоритетом для країни, але Україна має шукати шляхи, як це зробити у фінансово ефективний спосіб.

Необхідно змінити структуру зарплати, щоб чиста зарплата не розділялася на базовий оклад та різні доплати.

Доплата вчителям за різні індивідуальні завдання перетворює їх на відрядних працівників, як-от працівники на конвеєрі, замість збереження статусу професійних освітян, які мають виконувати різноманітні комплексні завдання. Це неприйнятно, тому потрібна реформа.

У майбутньому освітні бюджети можуть бути пов'язані з багаторічним планом, який поєднує підвищення зарплати з працевлаштуванням вчителів та персоналу за формулою, що відповідає потребам учнів та їхніх сімей найбільше.

Це має упорядкувати кількість шкіл, класів та чисельність працівників до обґрунтованого рівня. Цей процес має бути поступовим і справедливим, спрямованим на покращення якості навчання та зарплат вчителів, водночас із підвищенням ефективності навчання.

Кожен український вчитель заслуговує на достойну зарплату, а кожна українська дитина потребує високоякісної освіти.

Але за відсутності справедливих та розумних витрат Україна не може собі дозволити необхідні інвестиції для впровадження цих змін.

Суттєвими умовами розбудови сучасної системи освіти в країні, необхідної для процвітання та конкурентоспроможності на міжнародному рівні, є раціональне планування та управління ресурсами.