Про те, що 30 вересня буде важким днем для світової спільноти, було наперед відомо. Російський лідер Владімір Путін, який за тиждень до того перейшов до прямих ядерних погроз в агресії проти України, призначив на п'ятницю початок процесу протиправної анексії східних та південних територій України (саме ця анексія за логікою РФ може призвести до ядерних ударів).

Здавалося, що ліміт карколомних новин міжнародного масштабу, пов'язаних з Україною, цим буде вичерпаний.

Але Київ і на цьому фоні зміг здивувати партнерів. До того ж, зробив це двічі. Обидва рази для ключових західних союзників України це було неприємне здивування.

Спершу на них чекало здивування, коли Володимир Зеленський, не погоджуючи і не координуючи з ними свої дії, повідомив їх що Україна подає заявку про вступ до НАТО. Згодом партнери та секретаріат НАТО здивувалися ще раз, коли прочитали у новинах заяву від ОПУ про те, що Україна, як виявляється, "проводила з ними попередні консультації" про цей крок.

Варто зазначити, що реакція союзників на цей експромт виявилася прихильнішою, ніж можна було очікувати за таких обставин.

Нестандартний крок Києва точно не можна назвати помилковим.

На рівні НАТО він не завдасть нам жодної шкоди і теоретично може допомогти у майбутньому (але не зараз - тут необхідні реалістичні очікування).

Та окрім власне натівського виміру, є також вимір внутрішній і він цього разу, схоже, був головним. Цей крок вибив політичні козирі в опонентів Зеленського та змусив навіть найзапекліших його противників вдатися до компліментів на адресу чинного президента.

А ще він створив так зване legacy - політичний спадок президента Зеленського, що лишиться в історії попри те, що сама ця так звана "заявка про вступ до НАТО" не має юридичного значення, не є обов'язковим кроком для вступу до НАТО і є виключно політичним документом.

Про все це розповідаємо у статті, а також у відео.

Політична заявка

Надвечір 30 вересня, після засідання РНБО, присвяченого російській спробі анексувати 4 області України - Володимир Зеленський зробив ще одну заяву, несподівану та лише побічно дотичну до цієї події.

Президент оголосив, що Україна підписала заявку на пришвидшений вступ до Північноатлантичного альянсу.

"Де-факто ми вже пройшли свій шлях до НАТО... Сьогодні Україна подає заявку, щоб зробити це де-юре. За процедурою, яка відповідатиме нашому значенню для захисту всієї нашої спільноти... Ми робимо свій визначальний крок, підписуючи заявку України на вступ у пришвидшеному порядку до НАТО", - заявив глава держави.

Як це часто буває із політиками, у цій заяві не все є юридично коректним.

Ні, Україна не діяла за процедурою. Перш за все через те, що процедура вступу до НАТО (на відміну від ЄС) взагалі не передбачає потреби подавати заявку - про що і в офісі президента, і в МЗС чудово знають.

Спільно підписаний Зеленським, Стефанчуком і Шмигалем документ посилається на ст.10 Вашингтонського договору НАТО. Ця стаття справді присвячена процедурі розширення Альянсу, але вона не містить ані натяку потребу подавати якусь заявку. Натомість вона каже, що ініціатором розширення є сам Альянс, який за власного бажання та у разі одностайної згоди держав-союзників може запросити до членства ту державу, яку забажає.

Тому Польща чи Литва ніколи не подавали письмових "заявок про вступ до НАТО, підписаних трьома топ-посадовцями", і так само цього не робила, приміром, Північна Македонія, що доєдналася до блоку найпізніше. Достатньо того, що держава на політичному рівні прагне членства, а Альянс це знає.

Цікава деталь - останні три роки чинна українська влада наполегливо пояснювала, що говорити про заявку немає потреби, адже Альянс вже знає про цей намір України. У 2019 році, під час візиту до України Північноатлантичної ради, тодішній профільний віце-прем'єр Дмитро Кулеба публічно переконував у цьому на спільному брифінгу з генсеком НАТО.

Але немає і заборони робити такий символічний крок, який здійснила Україна - і такі приклади теж були (наприклад, так робили Швеція і Фінляндія, про що трохи згодом).

Тим більше, що у команди Зеленського був політичний привід для цього.

Річ у тім, що у пояснення українських дипломатів про те, що НАТО не чекає від нас жодних заявок хоч і були коректними - але видавалося переконливим для частини суспільства, а опозиційні політики часом не втрачали нагоди дорікнути Банковій у тому, що вона нібито "не хоче до НАТО", якщо не подає заявку.

Цей аргумент спливав регулярно, перед ключовими двосторонніми або багатосторонніми подіями на кшталт саміту НАТО. 29-30 вересня авторові цих рядків довелося спостерігати чергову хвилю вимог до влади, до яких долучився також експрезидент Петро Порошенко.

У цьому фокусі рішення про подачу заявки - ідеальне для влади. Сформований критиками нарратив про необхідність заявки перетворив Зеленського з об'єкта критичних зауважень на того, хто нібито просунув Україну до членства - навіть якщо на практиці цей крок поки що не змінив нічого.

А от чи будуть зміни у відносинах з партнерами згодом? Це запитання лишається відкритим.

Проти волі США

Немає підстав впевнено стверджувати, що рішення про подачу заявки було ухвалене під впливом нової хвилі критики - але можна стверджувати як доконаний факт, що Україна вирішила "податися" до НАТО без консультацій із тими, кому адресована її заявка.

Натомість Київ зробив все, щоби переконати і партнерів, і сторонніх спостерігачів у тому, що його рішення - спонтанне. Не було консультації з цього приводу з генсеком, ані (найголовніше) з ключовими членами НАТО, свідчать численні джерела "Європейської правди" та західні ЗМІ. Натомість від української влади лунали плутані, конфліктуючі сигнали.

Радник глави Офісу президента Михайло Подоляк відповідальний за комунікацію сигналів Банкової увечері п'ятниці зробив несподівану (та неправдиву!) заяву про те, що подача заявки узгоджувалася, чи принаймні обговорювалася з союзниками. "Попередні консультації справді проходили протягом певного часу на рівні різних експертів і перших осіб держав, та блоку НАТО", - заявив він, додавши, що вже зараз тривають "інтенсивні переговори" про вступ України (що також є неправдою).

Можна лише уявити подив американських дипломатів у НАТО або відповідальних за Україну у Вашингтоні, які прочитали цю заяву. Тому пізно вночі Подоляку довелося опублікувати уточнення про те, що консультації щодо вступу лише "починаються відсьогодні".

Реакція основних партнерів на українську ініціативу стала прохолодною і лише підтвердила, що крок України став для них несподіванкою. Генсек НАТО Столтенберг та держсекретар США Блінкен, що вимушено реагували одними з перших (у них були заплановані пресконференції на цей час) обійшлися очікуваними, формальними, та вже багато років повторюваними фразами про те, що "двері НАТО відчинені для України", але обидва додали, що вважають пріоритетом допомогу Україні в опорі агресору.

Однак згодом на сцену вийшов Білий дім і додав до цих формальних фраз короткий сигнал, що продемонстрував ставлення до української "самодіяльності". "Процесом у Брюсселі треба зайнятися в інший час", - заявив він, по суті передавши Києву відповідь "ні" на подану заявку.

Утім, не обійшлося і без приємних сюрпризів.

Точніше, "сюрприза", у однині. Ним стала заява очільниці канадського МЗС Мелані Жолі.

Перебуваючи у Вашингтоні, вона на спільній пресконференції з Блінкеним взялася відповісти на запитання журналіста з приводу того, чи може Україна стати членом НАТО за прискореною процедурою, як Швеція та Фінляндія. І хоча Жолі відповіла коротко і дещо розмито не сказавши нічого про "прискорену процедуру" або про заявку як таку - вона при цьому заявила про підтримку вступу.

"Ми вважаємо, що Україна має бути членом НАТО. Таку позицію ми відстоюємо вже понад десятиліття", - сказала глава канадського МЗС.

Наразі неясно, наскільки ця спонтанна заява відповідає позиції Джастіна Трюдо. Мелані Жолі відповідала експромтом; до того ж, Канада, як і інші союзники, не знали наперед про намір Зеленського про "подачу заявки" 30 вересня. Однак для тих, хто слідкує за ставленням Канади до зближення України і НАТО, навіть ця заява схожа на невеличний прорив. Річ у тім, що останні кілька років канадські дипломати дуже скептично ставилися до прагнення України зробити формальні кроки до НАТО, зокрема, Оттава переконувала Київ перестати навіть говорити про ПДЧ.

Однак після початку повномасштабного вторгнення Канада почала змінювати позицію з низки питань. І не виключено, що щодо НАТО також. Якщо це так, і якщо Україна отримає лобіста свого членства по той бік Атлантики, то це не буде зайвим для зміни позиції США, які за чинної адміністрації перетворилися радше на скептика щодо наших євроатлантичних перспектив.

Єдиними, хто висловився із однозначною підтримкою пришвидшеного вступу України до НАТО, стали держави Балтії. За три години після заяви Зеленського про українську заявку вони виступили з синхронним, одночасним повідомленнями про те, що підтримують не просто наше членство, а швидкий вступ до Альянсу.

Це, звісно, не означає, що жодна інша держава не готова нас підтримати. Просто спонтанне рішення Києва без консультації з партнерами звело до мінімуму кількість країн, готових про це заявити відразу, без коаліційних/урядових консультацій.

Тепер одна з задач влади - наростити цю кількість.

Однак треба ставити реальні цілі та розуміти, що повторити успіх заявки про вступ до ЄС цього разу не вийде. Бо вже зараз доводиться бачити завищені очікування з цього приводу. А якщо вони будуть ще й у представників влади - це призведе до розчарування та зворотного ефекту.

Що (не) зміниться для нас і НАТО?

Почнемо з того, що лишиться незмінним. Цього набагато більше. Хоча певні зміни також є, про них трохи згодом.

Перш за все, нічого не зміниться у виборі між НАТО та "альтернативними гарантіями". Київ прямуватиме до членства не більше і не менше, ніж це було до 30 вересня.

Україна і до того прагнула до Альянсу. Офіс президента ще у червні (у тому числі під суспільним тиском) закинув свою ідею відмови від членства на користь інших типів гарантії чи навіть альтернативного альянсу. В останні місяці ОПУ постійно заявляє про безальтернативність мети вступити до НАТО, і заявка не внесла тут жодних змін.

Натомість Банкова сконцентрувалася на ідеї отримання тимчасових гарантій до набуття членства і зараз просуває ідею такого договору за назвою Kyiv Security Compact. Ця ініціатива лишається незмінною і після того, як ми подали заявку.

По-друге, у відносинах України та НАТО не відбудеться змін. Принаймні, з точки зору самого Брюсселя.

Одна з багатьох відмінностей процедури розширення ЄС та НАТО - це те, шо для Євросоюзу заявка - це офіційний етап, і її подача запустила коліщата ухвалення рішень у Брюсселі, які зрештою дозволили нам перейти на принципово новий рівень у відносинах - отримати статус кандидата. З Альянсом так не вийде, бо для секретаріату НАТО наша "заявка" не має юридичного значення, а проміжного етапу, на який Україна могла би претендувати, просто не існує.

Ми вже є офіційно визнаним кандидатом на вступ. Визнання України aspiring country, тобто "державою-аспірантом" відбулося у 2018 році, ще за попереднього президента. А від варіанту отримання ПДЧ Київ відмовляється - і правильно робить.

По-третє, хоча колись вступ України до Альянсу обов'язково відбудеться, ближчим часом він виключений, і заявка не змінює фундаментальних причин цього.

Одна з причин очевидна - це триваюча гаряча війна, включно з ядерною загрозою. Хай як привабливо звучать заяви про те, що Альянс у відповідь на нову спробу анексії з боку Путіна має дати нам членство негайно і це, мовляв, дозволить запобігти ескалації - але це так не працює.

У ситуації, коли війна вже триває і лінія фронту не стабілізована, надання безпекових гарантій означає моментальний вступ гаранта у війну. Альянс не готовий і не буде готовий до добровільного вступу у війну з ядерною державою. Вступ до НАТО можливий лише після сталого припинення бойових дій - чи то з деокупацією всієї території, чи то у разі стабілізації лінії зіткнення. І тут відсутній простір для дискусії.

Але і це не єдина причина, чому горизонт нашого членства у Альянсі - значно далі, ніж передбачає термінове "подання заявки".

Попри те, що Північноатлантичний Альянс є передусім військовим блоком - але політична, точніше ціннісна складова також є важливою для багатьох його членів. Принаймні частина з них вважають, що Україна не відповідає саме політичним критеріям членства, стосовно рівня дієвості демократії (і байдуже, що в складі блоку є держави на кшталт Туреччини чи Угорщини, які також йому не відповідають - "перевірка" тут здійснюється лише на вході).

Крім того, не менша, а може й більша кількість союзників вважають, що для України перспектива вступу стане стимулом для реформ, який неприпустимо руйнувати. Через це, навіть після перемоги України у війні її негайний вступ до НАТО лишиться украй малоймовірним. НАТО волітиме побачити, що судова система функціонує як годиться, а не так, як звикли останні роки, із наявністю "смотрящих" на Банковій та рішеннями, що виносяться по дзвінку звідти; переконатися, що обмеження демократичних свобод, запроваджені у воєнний час, зняті, і демократія функціонує тощо.

У НАТО рішення ухвалюються консенсусом, тому за всіх намагань Києва не вийде змінити ціннісні установки значної частини країн-членів.

А те, що до таких держав належать також США, роблять ці очікування ще більш марними.

Тому найгірше, що можуть зараз зробити українці - це повірити у те, що заявка призведе до швидкого вступу. Та й Банковій варто трохи "прикрутити" потік заяв про те, що Україна "вже відповідає усім стандартам НАТО", бо це не є правдою у частині демократії, верховенства права тощо. А постійне повторення цієї тези лише переконує держави-скептики у тому, що Київ не дозрів до членства, і що Київ, звісно, має увійти до Альянсу - але лише після виконання чіткої програми реформ.

Так а де ж зміни?

На завершення - підіб'ємо підсумки.

Як і йшлося на початку статті, підписана Зеленським заявка про "вступ до НАТО за швидкою процедурою" насправді має передусім внутрішньополітичний ефект.

Цей символічний, але очікуваний багатьма крок зняв політичні спекуляції про те, чи йде Україна до НАТО, а також став однозначно виграшним особисто для президента у політичній боротьбі з опонентами.

Але окрім тактичної переваги просто зараз, цей крок - попри його "символічність" - стане також стратегічним здобутком для Зеленського. Адже те, що, одного дня Україна стане членом НАТО, сьогодні не ставить під сумнів ніхто. Навіть скептичні у минулому Німеччина та Франція втратили аргументи проти цього. І коли це станеться, то в історії лишиться те, що політичну "заявку про вступ" подав саме президент Зеленський, навіть якщо зорі складуться так, що сам вступ відбудеться вже за його наступника (так само, як лишилося в історії те, що до Конституції норму про рух до НАТО внесли за Порошенка)

Утім, не можна говорити що "заявка Зеленського" байдужа для відносин Україна-НАТО. Там також дещо зміниться.

Перш за все, Київ отримає політичний привід схиляти партнерів бодай до формальних розмов про це. Щоби це увійшло, так би мовити, у звичку для усіх майбутніх двосторонніх переговорів.

І друге, та - найважливіше.

Дуже правильно те, що цим кроком Україна твердо фіксує свій намір про вступ без існуючого нині проміжного етапу - ПДЧ, бо той стане лише гальмом, додатковим джерелом затримки у той момент, коли з'явиться політична готовність і України, і Альянсу до інтеграції. Ми справді маємо наполягати, що Україна потребує вступу за фіно-шведською моделлю, або ж розробки нового формату, який би враховував наші особливості.

В ідеалі, принципове рішення про це (але не про сам вступ!) може бути ухвалене на Вільнюському саміті НАТО наступного року.

Сподіваємося, що так і станеться, і що на той час Україна вже буде деокупована, а Росія визнає свою поразку. Це зробить дискусію про новий формат нашого руху до НАТО значно більш предметною. От тільки не треба виходити на саміт із новими неочікуваними для союзників пропозиціями, які вони почують у телезверненні Зеленського.

Повторення такої практики в Альянсі точно не оцінять.