Реалізація будь-якого плану неможлива без консолідації суспільства навколо нього. У Зеленського такого консолідуючого плану не мають, тому утримуються від оприлюднення будь-якого цілісного проекту через загрозу розколу суспільної думки.

Усі ці п'ять років в українському суспільстві точаться дискусії щодо доцільності цих домовленостей: чи могла Україна без них обійтися і яких наслідків від них для України було б більше - позитивних чи негативних.

Але підбивати остаточні підсумки ще зарано. Маємо парадоксальний факт: хоча формально Мінські домовленості діють і є базою для мінського процесу, а також для переговорів у нормандському форматі (Україна, Німеччина, Франція, Росія), однак фактично ці домовленості як план досягнення миру на Донбасі не діють. За п'ять років не виконано жодного пункту перших і других Мінських домовленостей з числа кроків для відновлення українського контролю над усією територією Донецької та Луганської областей. Виконано лише пункти про припинення бойових дій, але й вони постійно порушуються російськими окупаційними військами.

Перемога Володимира Зеленського на президентських виборах в Україні спричинила очікування швидких змін і надію на те, що процес досягнення миру на Донбасі буде знято з паузи. Протягом останніх тижнів ця перспектива підкріплюється двома темами, які здобули широкий резонанс в мас-медіа: про обмін полоненими між Україною і Росією та про переговори у нормандському форматі на найвищому рівні.

Дослідження "Мінський пат. 5 років порятунку України та втрати Донбасу" було підготовлене спільно Центром вивчення Росії та окупованих територій і виданням "Ділова столиця". У дослідженні детально аналізуються усі гострі питання, пов'язані з перспективою досягнення миру на Донбасі: що і чому не так з Мінськими домовленостями; що втратили Україна, Росія та Захід від п'ятирічного конфлікту на Донбасі; як використали п'ять років "мінської паузи" Росія, Україна та Захід; які є бажання та можливості команди Зеленського зробити "донбаський прорив"; як довго ще діятимуть Мінські домовленості й чи потрібні вони Україні.

Нагадаємо, попередні наші дослідження, присвячені проблемі окупованих територій, називалися "Окупований Донбас: економіка, демографія, групи впливу. Стратегії для України" (оприлюднено у жовтні 2017 р.) і "П'ятий рік війни: нові виклики для України" (оприлюднено у жовтні 2018 р.).

На сьогоднішній день спроби нової адміністрації сформувати власний підхід до переговорів щодо припинення збройного конфлікту (тобто російської агресії й окупації частини Донецької і Луганської областей) на Донбасі не відрізняються особливою оригінальністю порівняно з підходом попередників.

Простір для маневру

Проте команді президента Володимира Зеленського необхідний бодай якийсь швидкий результат, принаймні такий, який можна було б презентувати виборцеві як успіх. І в цій потребі "показати щось" ховається неабиякий ризик поспішного ухвалення простих рішень, які залюбки проштовхуються російською стороною в часи певної розслабленості західних країн.

Стосовно розслабленості можна, зокрема, звернути увагу на заяви президента США Дональда Трампа про те, що або Заходу можна досягти угоди з Путіним, або на це здатний Зеленський, а також на позицію президента Франції Еммануеля Макрона, який теж закликає до рестарту перемовин з Росією і обіцяє повернути її до складу "Великої вісімки", якщо вона "припинить агресію на Донбасі". Яку, нагадаємо, Москва не визнає (а відтак, з точки зору РФ, не існує предмета дискусії). Проте за час, що минув, можна також побачити кілька дрібних, але нових рис в українсько-російському діалозі, якщо його можна так назвати.

З найочевиднішого - прямі телефонні розмови між президентами Зеленським і Путіним. Імовірно, саме на їхній основі російський диктатор прокоментував перспективи мирного процесу як "обережний оптимізм". На жаль, така формула не може не викликати тривоги, оскільки оптимізм у правителя країни-агресора можуть викликати тільки такі кроки з боку Києва, що спрямовані на досягнення цілей політики Москви у війні проти України і, опосередковано, Заходу. А саме в даному випадку заштовхування ОРДЛО назад в Україну в якості ледь не конфедеративних одиниць, здатних накладати вето на питання зовнішньої політики держави у спосіб, подібний до впровадженого у Боснії та Герцеговині.

Це ключове завдання, до якого чіпляється фактичний контроль Росії над місцевою владою в ОРДЛО, перелицювання окупаційних контингентів у "народну міліцію", амністія для військових злочинців, а можливо, і нюанси газової угоди. При цьому відлік прискорюється: незабаром новий парламент або продовжить зависле в повітрі законодавство про "особливий статус" (яке приймалося у надзвичайних умовах, але якраз через очевидні федеративні та окупаційні імплікації, по суті, не діє), або ж не продовжить, а до грудня слід вирішити питання про транзит газу. Останнє, думається, більше хвилює європейців - там на шляху "Північного потоку-2" постала Данія, учасників проекту шантажують США, а вентиль від ще однієї труби тримає в руках турецький президент Реджеп Ердоган. І цей газовий чинник ще може призвести до посилення тиску на Україну з боку європейських партнерів у контексті врегулювання на Донбасі.

Водночас, притому що в переговорному процесі всі козирі в руках Росії, Москва змушена поспішати - її доля на газовому ринку ЄС знову почала скорочуватись. Крім того, після зустрічі в Осаці Путіну потрібно продемонструвати здатність домовлятися Вашингтону, Пекіну, Парижу та Берліну.

Таким чином, простір для маневру і справді з'являється. Не можна не побачити і спроб розведення військ на тих чи інших ділянках фронту, що тішать спеціального представника США по Україні Курта Волкера, а також, вірогідно, послів низки європейських країн у Києві, але не більше того. Чимало, вочевидь, буде залежати від кадрових призначень у групі відомств, безпосередньо залучених до забезпечення оборонної і безпекової інфраструктури з українського боку і всього комплексу політичної риторики, з ними пов'язаної.

Важливо також розуміти, що, виносячи за дужки більшу схильність команди Зеленського до перемовин з Москвою, єдиний спосіб змусити Київ піти на поступки Москві - це закрити кран фінансової допомоги. Як прямої, через МВФ та європейські інституційні банки, так і у формі гарантій американського уряду. Щось подібне теоретично може статися і з американською військовою допомогою - йдеться насамперед про бюджетні американські гроші, які тимчасово заблоковані, але мають бути використані для придбання американської зброї.

Проте на сьогоднішній день таких перспектив не вимальовується, для такого погіршення ситуації потрібні або жахливі помилки з боку українського керівництва, або справжня змова Заходу й Росії за спиною України - і її контури ніби проступили під час саміту G20 та серпневого візиту Володимира Путіна до Франції.

Але тут у пригоді Києву стає впертість і самовпевненість російського керівництва. Зрештою, той-таки Трамп значно пом'якшив би свою позицію щодо Москви, якби Путін публічно визнав, що втручався у виборчі процеси в США, але, припустімо, на боці демократів (і більше так не робитиме). Такий подарунок 45-й президент США не зміг би проігнорувати.

Але Росія рухається в єдиному напрямі - максимально зухвалої поведінки на світовій арені, через що такий шлях для неї закритий. Те, що Москва і надалі продовжуватиме діяти так само, підтверджують і заяви Путіна в Парижі, в яких він тисне на українців і європейців "передумовами" для відновлення перемовин у нормандському форматі.

Можливості для маневру

А от які шляхи відкриті для України в нинішній ситуації - у царині як мінського, так і нормандського, а також напівзабутого женевського форматів чи двостороннього американо-російського діалогу на рівні спеціальних представників (або на іншому рівні), - питання небанальне.

По-перше, як і в 2014-2016 рр., нинішня владна команда відновлює спроби розширити коло посередників (хоча тут слід уточнити - Київ шукає не так посередників, як акторів, здатних чинити на Росію достатній тиск). Німеччина й Франція занадто пов'язані з РФ і занадто затиснуті сьогодні з іншого боку американцями, аби реально грати роль важелів впливу на Росію.

Але з точки зору логіки дипломатичної бюрократії та сценаріїв мирних процесів (скажімо, близькосхідного, карабаського чи придністровського) мінське шоу мусить тривати, оскільки слугує непевним, але постійним чинником стримування російської агресії. Неважко, проте, побачити, що адміністрація Зеленського в ролі нових гравців бачить передусім США, Канаду, а також Туреччину і, попри всі розбіжності, Ізраїль.

Зрозуміло, однак, що Москва не збирається розширювати нинішній формат, він для неї є цілком комфортним. Єдине, що може змусити росіян теоретично розглянути такі конструкції, - це чергове посилення санкцій та тривале зниження цін на нафту.

Утім, по-друге, не можна не звернути увагу на відставку Сергія Глазьєва (із переведенням на незначущу посаду) з позиції радника президента РФ. Це символічний крок: політик, який безпосередньо керував "російською весною" і погрожував скинути на Київ ядерну бомбу, відправлений на периферію, хоча для подібного роду порад все одно вистачає секретаря російського Радбезу Миколи Патрушева. Тим більше що рано чи пізно, з причин суто формальних, рішення Міжнародного морського трибуналу деякими країнами почне впроваджуватися, більше того - країнами неочікуваними (тим-таки Китаєм, який проводить щодо Росії вкрай не- однорідну та суперечливу ззовні політику), які просто використовуватимуть це рішення як можливість реалізації своїх власних інтересів на російському напрямку.

По-третє, США та вся інфраструктура транснаціональних гравців, пов'язаних з євроатлантичним проектом, зберігатимуть контроль над процесом, не даючи українському президенту занадто далеко ухилитися від магістральної лінії. Хіба що, звісно, відбудуться якісь тектонічні зрушення (на такі, відверто кажучи, аж ніяк не тягне цикл московських протестів). Це з одного боку.

З другого - певний період від Зеленського з його реальним чи удаваним "прагматичним оптимізмом" чекатимуть якихось результатів, після чого, мабуть, ситуація повернеться до передвиборчого статусу "ні війни, ні миру" (і тут головним завданням Києва стане доведення того, що в такому стані справ винна саме Росія). При цьому внутрішній тиск на адміністрацію Зеленського теж буде посилюватись, адже частина його виборців щиро хоче повернення до довоєнного стану за будь-яку ціну.

Водночас реалізація будь- якого плану неможлива без консолідації суспільства навколо нього. У Зеленського такого консолідуючого плану не мають, тому утримуються від оприлюднення будь-якого цілісного проекту через загрозу розколу суспільної думки. Цей острах Банкової може бути головним чинником того, що комплексний план так і не з'явиться.

Відтак, в умовах тиску з кількох напрямів українській владі доведеться вдатися (або повернутися) до проектів, що вже обговорювалися і мають певні шанси на втілення, але пов'язані радше ідейно, ніж структурно.

Передусім це не так давно презентована та жваво обговорювана у Вашингтоні концепція клаптикової реінтеграції Арсена Авакова - просування у сірій зоні, фасадні приклади стабільності та безпеки на територіях, що безпосередньо межують з окупованими, тестування російської реакції на таке просування.

Логічно здійснювати її в єдиному пакеті з осучасненням українського пропагандистського апарату, який "випромінював" би потрібні меседжі на окуповані території, а також на саму Росію. Перший сегмент - не без ризиків, другий, як показує досвід, недешевий і швидких результатів (з огляду на роздавання Росією паспортів тощо) принести теж не може.

Однак сприятливими моментами для втілення такої стратегії є наступні: наростання втоми Москви від самого існування ОРДЛО і зростання кадрової підпитки звідти слабо контрольованих ультраправих рухів у самій Росії. Також це ризик подальшої дестабілізації підрозділами, лояльними нинішній окупаційній адміністрації, яка чітко слідує ідеологемі Суркова-Путіна "Донбас - це Україна". Стосовно ж пропагандистської роботи, то раціональна зернина в дискусії щодо нових підходів, звісно, має місце.

Висновки

Враховуючи вищесказане, на поточний момент стратегія нової адміністрації щодо мирного процесу та тимчасово окупованих територій виглядає безсистемною та кон'юнктурною, а пов'язана така поведінка зі строкатою структурою електоральної бази чинного президента Зеленського та його партії.

Скільки триватиме такий період невизначеності, передбачити важко, хоча з огляду на зовнішні чинники, які не мають, можливо, прямого стосунку до військово-політичного статус-кво на сході, а саме угоду про транзит газу та долю інфраструктурної допомоги, можна визначити січень наступного року як певний "момент істини".

Тоді стане зрозуміло, чи повернеться риторика Києва до узгодження з уже п'ятирічною парадигмою "недозамороженого конфлікту", чи зверне на криву дорогу поступок, або (особливо у зв'язку із початком передвиборчої кампанії у США) Захід змінить свій підхід до Росії у той чи інший бік.

Слід пам'ятати, що можливості самої України, яку було позбавлено ядерної зброї, а також стандартного варіанту приєднання до НАТО, у цьому конфлікті вкрай обмежені. Риторика українських лідерів почасти має циклічний характер (адже багато з того, що звучить сьогодні, вже говорилося неодноразово), але логіка російсько-української війни залишається невблаганною, оскільки перебуває у прямій залежності від екзистенційного виміру політичного буття та базового інстинкту національного самозбереження. І цих орієнтирів не здатні зрушити ані розрахована на приязність більшості риторика, ані пошук креативних ідей, адже світ міждержавних відносин залишається консервативним у своїх сценаріях протягом століть. Не є винятком і нинішня українська ситуація.