"Російська агресія проти України завдала удару по міжнародній стабільності. Я знаю, що можу розраховувати на вас у тому, щоб привести Росію до тями та посадити всіх за стіл переговорів", - такими словами президент Франції Еммануель Макрон звернувся до китайського лідера Сі Цзіньпіна.

Та у відповідь президент Франції не отримав жодних сигналів, що Пекін готовий змінити свою нинішню стратегію тихої підтримки під маскою нейтралітету та нарешті почати тиснути на Кремль.

Натомість китайський вояж Макрона викликав відверте здивування, якщо не сказати більше, в багатьох західних столицях. І в першу чергу - у Вашингтоні.

В той час як нагальною потребою залишається єдність Заходу перед численними викликами з боку авторитарних та диктаторських режимів, президент Франції воліє всупереч цій лінії розвивати стосунки з країною, яку у США вважають своїм ключовим опонентом.

А після повернення до Франції в кількох інтерв'ю Макрон зазначив, що його завдання - знайти місце для Франції і ЄС як третього полюсу сили у новій міжнародній системі на рівних з США і Китаєм, не стати чиїмись "васалами", не брати участі у не своїх конфліктах (перш за все в контексті Тайваню).

Стара ідея "стратегічної автономії" ЄС і Франції як основного адвоката зовнішньополітичної суб'єктності ЄС отримала нове дихання зі Сходу.

Тепер, на переконання президента Франції, вона має стати "основною боротьбою ЄС".

Третя зайва

Візит Макрона до Пекіна на початку не виглядав надто скандальним - зрештою, летіти туди він мав не сам, а разом із президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн.

А відповідно, мав не так доносити індивідуальну французьку позицію, як посилювати спільну позицію ЄС.

Тим більше, за останні місяці спостерігається своєрідне паломництво європейських лідерів до Китаю: так, нещодавно Сі відвідав прем'єр Іспанії Педро Санчес, а після Макрона і фон дер Ляєн туди 13-15 квітня вирушає верховний представник ЄС з питань зовнішньої і безпекової політики Жозеп Боррель.

Втім, натяки на те, що європейську єдність продемонструвати не вдасться, з'явилися вже напередодні вильоту.

Так, Урсула фон дер Ляєн дала перед візитом доволі жорстку пресконференцію, де зачепила і питання Тайваню, і необхідність виведення всіх російських військ з території України як передумови миру і переговорів.

Натомість президент Франції від самого початку зайняв примирливу позицію з виразним економічним відтінком: до його делегації входили понад 50 керівників великих французьких корпорацій, що показувало налаштування не лише не обтинати економічні відносини з Китаєм, а навпаки, широко розвивати їх, всупереч американській політиці і навіть внутрішньоєвропейським розмовам про небезпеки надмірної економічної залежності від Китаю, які, приміром, поховали велику угоду щодо інвестицій.

І якщо на початку візиту могло здаватися, що французький президент і європейська комісарка ведуть узгоджену тонку гру в поганого і доброго поліцейського, щоб добитися від Китаю максимальних поступок, то дуже скоро візит став свідченням політичних розколів.

Попри те, що відбулася тристороння зустріч Сі з Макроном та фон дер Ляєн, програма державного візиту французького президента була значно пишнішою, насиченішою і відзначеною моментами особистої прихильності китайського лідера.

Так, на третій день Еммануель Макрон разом із Сі Цзіньпіном попрямували до міста Гуанчжоу, колоніального Кантона, де у XVII сторіччі було відкрито першу французьку торговельну місію. А головне, це місце пов'язане з батьком Сі Цзіньпіна, який довгий час керував цим регіоном, тож саме в його резиденції Сі вшанував французького лідера кількагодинною особистою аудієнцією і традиційною китайською чайною церемонією.

Тим часом президентці Єврокомісії довелося чекати їх у Пекіні. Вона не отримала запрошення на частину зустрічей, на які було запрошено її супутника, її зустрічали на підкреслено нижчому рівні, а ставлення китайської преси було відверто ворожим: один із найпопулярніших наративів стверджував, начебто американці наполягли на її участі у візиті, щоб контролювати Макрона.

В той самий час в університеті Гуанчжоу, де Макрон читав лекцію, натовпи студентів зустрічали його як справжню суперзірку, а його візит тією ж китайською пресою трактувався як початок визволення європейської політики від американського диктату.

Таким чином, формат візиту замість того, щоб дати Макрону легітимізацію "голосу Європи", продемонстрував глибокі розбіжності з позицією і деяких інших держав-членів ЄС, і очільників європейських інституцій.

Але навіщо?

Рівняння на де Голля

Те, що проглядалося натяками на початку візиту, було сказано прямим текстом одразу після його завершення.

Вже на борту літака назад до Парижа французький президент дав кілька інтерв'ю, в яких повернувся до ідеї "стратегічної автономії", а по суті - зовнішньополітичної та безпекової незалежності ЄС від США. Ця ідея заснована на потребі вести стратегічний діалог з іншими гравцями, передусім з РФ і Китаєм. Проте вона суттєво втратила в актуальності й доречності після початку повномасштабного вторгнення РФ і першого року війни, позначеного розбудовою трансатлантичної єдності.

То навіщо президенту Макрону знадобилося реанімувати цю ідею? 

З одного боку, діалог з РФ зараз відверто не на порядку денному Франції, її підтримка України є безпрецедентною за всю історію двосторонніх відносин.

Проте на китайському напрямку бажання Макрона відсторонитися від США та продемонструвати свою незалежність проявилося більш ніж відверто.

Не випадково в контексті візиту не раз і не два згадувалося, що саме президент де Голль у 1964 році першим серед великих західних держав визнав комуністичний Китай, на противагу Тайваню, і лише низка "невеликих неприємностей", на кшталт культурної революції в самому Китаї чи протестів 1968 року в самій Франції, не дозволили французькому лідеру першому приїхати з пишним візитом до Піднебесної.

І тим самим Франції довелося поступитися пальмою першості президентові Ніксону з його радником Кіссінджером, архітекторам політики зближення США з Китаєм.

З того часу ледь не кожен французький президент приміряв на себе голлістські черевики і намагався активно розвивати франко-китайські стосунки. Та й сам Макрон ще кілька років тому говорив про потребу відвідувати Китай принаймні щороку, розвиваючи політичні та економічні взаємозв'язки, обмінювався з Сі пишними візитами у 2018-2019 роках, дарував китайському очільнику породистого коня та дороге вино.

Іншими словами, ми бачимо спробу відродження традиційної французької політики 70-річної давнини, а не її глибоке переосмислення перед безпековими викликами сучасності.

Хто кого переграв?

Такий екстравагантний і ризикований крок французького президента міг би вважатися виправданим, лише якби він призвів до реальної корекції зовнішнього курсу Пекіна і спирався на загальноєвропейський консенсус, а не на вузькі національні інтереси чи особисті переконання.

Примітно, що видання Politico підкреслило, що не цитує у своїй статті ті вислови французького президента, які були постфактум відредаговані Єлисейським палацом.

Перед візитом Макрон заявляв, що Китай відіграє ключову роль у пошуку шляху до миру в Україні і "ми, європейці, не повинні зробити помилку і дозволити Росії бути єдиною європейською (sic!) державою, яка має діалог з Китаєм".

Тактично Макрон спробував розвести український і тайванський напрямки своєї політики, зберігаючи жорсткий дискурс щодо РФ, але роблячи увертюри до дипломатичного залучення Китаю.

Чого ж вдалося досягнути?

Окрім розмитих натяків дипломатичних джерел, що Китай погодився спільно з Францією працювати над дипломатичним вирішенням "українського конфлікту", як успіх подається надзвичайно розмита згода китайського лідера зателефонувати Володимиру Зеленському.

"Під час переговорів з Еммануелем Макроном у Пекіні голова КНР Сі Цзіньпін заявив, що готовий зателефонувати своєму українському колезі Володимиру Зеленському, коли настане час", - пише Leparisien.

На заклики Макрона не постачати зброю РФ китайський лідер не відреагував взагалі.

Пункти у спільній декларації, де йдеться про підтримку "відновлення миру в Україні на основі міжнародного права, цілей та принципів Статуту ООН", а також про неприйнятність "атак на атомні станції та підтримку МАГАТЕ в її зусиллях із забезпечення безпеки Запорізької АЕС" Китай декларував і раніше, в тому числі й у сумнозвісних 12 пунктах щодо "вирішення української кризи".

Тим більше, як і в цьому документі, у франко-китайській декларації вторгнення РФ називається "українським конфліктом", без вказівки, хто є агресором.

Тож жодних поступок від Китаю Макрону добитися не вдалося. Натомість китайська пропаганда отримала можливість стверджувати, що перша країна ЄС публічно підтримала китайські мирні ініціативи щодо України і з ними можна працювати.

А на додачу Макрон зробив чималий подарунок Пекіну, підписавши декларацію про розвиток співпраці у військовій сфері. У Парижі переконують, що жодного особливого навантаження ця угода не має - сторони погодилися поважати "морське право" й не більше.

Проте символічне значення цієї декларації важко переоцінити.

У ситуації, коли США - союзник Франції по НАТО - готується захищати Тайвань у разі агресії Китаю, Макрон домовляється про поглиблення співпраці Азійсько-Тихоокеанського командування морських сил Франції з Народно-визвольною армією Китаю в Південно-Китайському морі, одному з основних напрямків розширення геополітичних амбіцій КНР.

Це виглядає як відвертий демарш Парижа та декларація його невтручання у потенційний конфлікт навколо Тайваню.

Особливо на тлі того, що паралельно відбувається візит президента Тайваню до США і її зустрічі там з чільними американськими політиками.

Тож не дивно, що вже наступного дня після завершення візиту європейських лідерів Китай спрямував військові кораблі та літаки до лінії розмежування з Тайванем, вкотре продемонструвавши свою готовність вирішити тайванське питання силою.

Для України ж така політика Франції щодо зменшення залежності від США несе низку прихованих середньострокових ризиків, пов'язаних із можливими наслідками порушення трансатлантичної єдності для політичної і військової підтримки, а також із потенціалом зростання тиску щодо переговорів з РФ в непідходящий час і на не надто вигідних умовах.

Автори:

Надія Коваль, завідувач інформаційно-аналітичного відділу Українського інституту,

Юрій Панченко, редактор "Європейської правди"