"У нас немає позитивної думки з цього приводу. Скандинавські країни - це як гостьовий будинок для терористичних організацій",- така заява президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана про готовність накласти вето на вступ Фінляндії та Швеції до НАТО виявилася справді сенсаційною.

Чи означає це, що Анкара використає своє право вето? Далеко не факт. У НАТО воліють з оптимізмом дивитися на перспективи вступу Фінляндії та Швеції.

Наразі все виглядає схожим на те, що така заява була скоріш запрошенням для західних країн до торгу.

Відносини Туреччини із НАТО вже давно не були ідеальними. А тому можливість поторгуватися напередодні вступу двох нових країн став для Ердогана можливістю як добитися від Заходу потрібних поступок, так і показати перемогу всередині країни - далеко не зайве, зважаючи на президентські та парламентські вибори, які мають відбутися у 2023 році.

То чого ж прогне отримати Туреччина? Особливість ситуації полягає в тому, що задекларовані претензії виглядають скоріш як "затравка" до розв'язання реальних проблем, які непокоять Анкару.

Запрошення до переговорів

Нинішня позиція Туреччини видається схожою на інший демарш що стався днями - йдеться про погрози Угорщини ветувати шостий пакет санкцій проти РФ, в першу чергу ембарго на російську нафту.

Подібності ситуації додають обережні натяки Будапешту, що питання вето можна вирішити грошима, компенсувавши Угорщині ймовірні втрати протягом найближчих років.

Так само поводиться Туреччина. Відразу після скандальної заяви Ердогана його речник та радник Ібрагім Калін заявив, що двері для вступу Швеції та Фінляндії до НАТО не зачинені, а все, чого прагне Анкара - це переговорів з країнами Заходу з низки цікавих для себе питань.

Втім, варто визнати: Туреччина не робить зараз нічого такого, чого не робила раніше. Згадаймо 2019 рік, коли Туреччина відмовлялася підтримати оборонний план НАТО для країн Балтії й Польщі, вимагаючи від Альянсу більшої політичної підтримки у боротьбі з курдськими загонами на півночі Сирії.

Тож було б дивним, якби Ердоган не скористався новою можливістю для чергових торгів із Заходом.

Спробуємо окреслити ключові питання, які Анкара воліла би винести на переговори.

Перше питання, яке фактично й було висунуте Ердоганом (нехай і завуальовано) як причина невдоволення Туреччини, стосується курдів та їхньої боротьби за незалежність.

Варто нагадати, що Робоча партія Курдистану та сирійські "Сили народної самооборони", які борються за відділення курдських земель, у Туреччині вважають терористичними організаціями.

Натомість політичних емігрантів, а також простих курдських біженців, часто членів цих організацій, охоче приймають на Заході, не переймаючись звинуваченнями турків на їхню адресу. Це є політикою не лише Швеції та Фінляндії, але так сталося, що через ліберальне законодавство та високі соціальні виплати, значна кількість курдів оселилася у скандинавських країнах.

Як наслідок, так є потужна курдська діаспора, а у Швеції є навіть депутати курського походження.

Легко здогадатися, як це дратує турецьку владу.

У МЗС Туреччини пояснили це ще пряміше. "Через нашу боротьбу з цими терористичними організаціями проти нас було введено обмеження на постачання оборонної продукції, яку ми в тому числі імпортували з країн, які планують вступити до НАТО. З цієї причини більшість жителів Туреччини виступають проти вступу цих країн та просять нас заблокувати цей процес",- заявив міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу.

До цього варто додати проблему послідовників Фетхуллаха Гюлен, якого у Туреччині також вважають терористом - а західні країни дають його послідовникам політичний притулок.

Складно уявити, яким тут міг би бути компроміс.

Навряд чи Швеція чи Фінляндія погодяться змінити своє міграційне законодавство на вимогу Ердогана. І ще складніше уявити видачу Туреччині осіб, що мають статус політичних біженців. Проте, схоже, що це питання було піднято не як вимога, я як привід для початку розмови.

Куди більше Туреччину непокоїть ставлення Заходу до військової операції на півночі Іраку - на території, заселеній саме курдами. Крім того, аналогічні дії Туреччина планує у Сирії. Виведення звідти російського контингенту суттєво спрощує реалізацію такого плану. Такі дії виглядають вкрай сумнівними з точки зору міжнародного права, тож Туреччина наперед зацікавлена домовитися про те, щоб Захід заплющував на це очі.

Втім, і це далеко не всі вимоги Анкари.

Решта вимог вже жодним чином не стосуються ані Фінляндії, ані Швеції, проте деяким чином стосуються й України.

Зняття санкцій в обмін на розширення

Які питання Туреччина ще воліла б винести на переговори із Заходом?

Відповідь на це дає вже згадане інтерв'ю речника Ердогана Ібрагіма Каліна.

Серед іншого, він багато уваги приділяє питанню організації мирних переговорів між Україною та РФ, проте "для переговорів потрібна конструктивна позиція всіх сторін, включно з ЄС та США".

Не секрет, що Туреччина намагається уникати будь-яких кроків, що негативно вплинуть на відносини з РФ, в тому числі - економічних. Анкара не приєднувалась до західних санкцій проти РФ, пояснюючи це тим, що країна-посередник, мовляв, має зберегти довіру всіх сторін конфлікту. Утім в реалії Анкара також намагається заробити на санкціях, плануючи збільшити потік російських туристів.

Але украй малоймовірно, що Захід, а в першу чергу Сполучені Штати підуть на поступки в питанні російсько-української війни заради примх Ердогана.

Не набагато реальними є поступки Заходу та НАТО загалом у питанні підтримки Греції та Кіпру що також дратує Туреччину (тим більше що Греція є членом Альянсу).

То що тоді є головною метою шантажу Ердогана?

Схоже на те, що ключова вимога Туреччини адресована саме до США і стосується питання продажу зброї.

Варто нагадати - у 2019 році Туреччина закупила у РФ чотири комплекси ППО С-400, сплативши за це $2,5 млрд. Такий крок явно суперечив політиці країн НАТО.

У відповідь Сполучені Штати ввели санкції проти Туреччини, заборонивши їй продаж сучасної західної зброї.

Нагадаємо, що про санкції у сфері продажу продукції оборонного сектору згадував і голова турецького МЗС Мевлют Чавушоглу, коли описував причини, за якими "більшість жителів Туреччини виступають проти" вступу Фінляндії та Швеції у НАТО. Щоправда, причиною накладання цих санкцій Чавушоглу називав не купівлю зброї у РФ, а боротьбу з курдськими організаціями.

Через накладені проти Туреччини санкції, було заморожено контракт на купівлю ста новітніх винищувачів F-35.

Згодом Туреччина запропонувала США купити менш сучасні винищувачі F-16, погрожуючі, що у випадку нової відмови Вашингтону купить російські винищувачі Cу-35 и Су-57. Втім, тоді цей шантаж не спрацював.

Відразу після початку російсько-української війни, Анкара знову підняла питання купівлі F-16, пояснюючи це різкою зміною безпекової ситуації.

Цей аргумент знайшов підтримку у Білому домі, проте питання було холодно сприйнято у Конгресі - там згадали Туреччині і купівлю російського ППО, і проблеми із правами людини.

"Успіхи" авіації РФ в Україні навряд чи мотивують Ердогана повернутися до питання купівля російських винищувачів.

Тож, питання зняття американських санкцій та відновлення контракту на продаж дітваків (ідеально - F-35, але можливі варіанти), скоріш за все, і є ключовою вимогою Ердогана.

Вимогою, виконання якої турецький президент зможе продати електорату як перемогу над Заходом, що було би цілком незайве в умовах виборів, що наближаються.

****

Спокій, з яким західні країни сприйняли демарш Ердогана, підтверджує, що така поведінка не стала для них сюрпризом.

На відміну від Віктора Орбана, завдання Ердогана не полягає в тому, щоб до останнього блокувати рішення, яке підтримують всі інші країни.

Турецький президент готовий торгуватися і навряд чи буде довго випробовувати терпіння Заходу. Зрештою, він знає - незабаром може з'явитися нова можливість висунути Заходу ультиматум, а тому краще зберегти імідж політика, з яким можна домовлятися.

Інша справа, наскільки Захід влаштовує стратегія регулярних задобрювань авторитарних лідерів.? І наскільки він готовий й надалі терпіти такі демарші, яких останнім часом стає всі більше й більше.