Перш за все, треба визнати очевидне: критикувати папу Франциска є за що.

На відміну від Івана Павла ІІ або його німецького друга та наступника на Святішому Престолі Бенедикта XVI, аргентинський понтифік мало компетентний у справах Східної Європи.

Перебуваючи в оточенні працівників Римської курії, багато з яких походять з романських країн, з сильною традицією русофільства, він живе серед ілюзій.

Досить сказати, що протягом дев'яти років понтифікату глава Католицької церкви наполегливо шукав екуменічного та політичного діалогу з Російською православною церквою. Але при цьому не помітив, що його партнер Владімір Гундяєв, відомий також як патріарх Кирил, фактично очолює ідеологічний відділ Кремля.

За можливість діалогу з російською церквою Папа Римський був вимушений розплачуватися політичною монетою.

Вже в сумнозвісній Гаванській декларації 2016 року Франциск, по суті, погодився з кремлівською інтерпретацією війни на Донбасі як внутрішнього конфлікту в Україні.

Опосередковано визнав також недоречні претензії Російської православної церкви представляти вірних східного обряду зі всієї історичної Русі, названої в англійській версії документа просто "Russia".

Він також знехтував кількасотрічною традицією і погодився назвати у документі греко-католиків спільнотою, а не церквою.

Згодом дипломатія Ватикану на чолі з державним секретарем П'єтро Пароліном та сам Франциск стримано поставилися до створення Православної церкви України.

А дипломатичні представники Ватикану в Києві своїми діями показували, що для них важливіші контакти з Українською православною церквою Московського патріархату, аніж діалог з національною церквою українців, яка залишається в екуменічному спілкуванні з Константинопольським патріархом.

Після початку війни Франциск неодноразово молився за мир для України. Безумовно, він дуже переживає за жертв війни та, як можна судити, вболіває за те, щоб Україна її виграла.

Однак лише через місяць від початку російської агресії він зміг визнати, що Україна зазнала нападу. Але хто саме напав на неї - понтифік не назвав.

Ба більше, у ЗМІ вже з'явилася інформація, що на початку червня в Єрусалимі планується зустріч Папи і патріарха Гундяєва.

Апостольська столиця сліпо ігнорує голоси, які вказують на те, що очільник православ'я в Росії благословляє дії російської армії в Україні та визнає, що приналежність українців і росіян до одного народу є "Божою правдою". Не кажучи вже про те, що як ідеолог концепції "русского мира" він є одним з головних відповідальних за війну.

З серйозних дипломатичних джерел відомо також про сильний вплив "симетричної інтерпретації" війни в Україні в найближчому оточенні Папи та про симетричність оцінок щодо воєнних злочинів, скоєних обома сторонами, які через те ніби однаково заслуговують на засудження.

Папу також можна критикувати за його дитячий пацифізм.

Він просто, здається, не розуміє, що засудження будь-якої війни, незалежно від того, чи є вона агресивною, а отже, несправедливою, чи оборонною, а отже, справедливою, чи критика озброювання та забезпечення зброєю України де-факто означає дозвіл на те, аби Зло - від якого не має як боронитися - запанувало над нами.

Такий підхід суперечить традиційному вченню, вираженому в чинному Катехизмі Католицької церкви.

Чи це все є результатом походження папи Франциска з Аргентини та сприйняття конфліктів за бодай опосередкованою участю Америки крізь призму антиамериканізму, поширеного в країнах, які раніше були жертвами колоніальних практик?

Або навіть - у радикальній інтерпретації - проявом впливу діяльності російських агентів у найближчому оточенні Папи?

Важко судити, але питання варто поставити.

Можливо, дії Папи є просто результатом його інтелектуальної слабкості або браку знання про історію та ситуацію в регіоні?

Згадаймо, що, на відміну від двох своїх попередників, професора філософії Кароля Войтили та професора теології Йозефа Ратцінгера, двох гігантів інтелектуальної думки, всебічно освічених, знавців багатьох іноземних мов, які - особливо у випадку Івана Павла ІІ - мали величезну політичну харизму, досягнення Хорхе Маріо Бергольйо набагато скромніші в кожній із цих областей.

Саме по собі це не мусить бути недоліком - адже якщо не враховувати духовний вимір, то роль Папи полягає насамперед у тому, щоб управляти Римо-католицькою церквою та іншими церквами, що зостаються в унії з Апостольскою столицею, керувати її адміністрацією та бути авторитетом для вірних у питаннях віри.

Річ у тім, що Папу також розглядають як політика та одного з найбільших моральних і політичних авторитетів у світі, притому не лише в католицькому. Його запрошують відвідати Україну, а про очікування щодо нього в Україні свідчать зворушливий лист від командира маріупольської морської піхоти.

Тому у випадку війни Росії проти України, яка є неспровокованою агресією,

заперечування Папою сенсу постачання зброї Україні послаблюють авторитет Ватикану та його вплив - причому не тільки політичний - на християнський світ.

А самого папу Франциска такі заяви наражають на звинувачення у гріху баламучення та публічного згіршення.

Усі ці аргументи можна почути у польських дискусіях, де дії Папи сприймаються з великою критикою.

Показово, що польські єпископи також дистанціюються від політичної стратегії Франциска - наприклад, кардинал Казімеж Нич, архієпископ Варшавський, у Великдень у проповіді говорив, засуджуючи агресію Росії проти України, що суспільне життя вимагає правди, а не напівправди.

Схоже, однак, що в Україні, яка бореться за свою незалежність, головною причиною емоцій щодо Папи були Хресна дорога у Римі та неспроможність Франциска засудити Путіна.

Проте тут Папа не заслуговує на таку сильну критику.

Неможливість прямого засудження Путіна відповідає дипломатичній традиції Святого Престолу у XX столітті, який з різних причин уникав називати прямо винуватців агресії - Гітлера, Мілошевича чи тепер Путіна, щоб зберегти свій вплив на обидві сторони конфлікту та не погіршувати становища християн в авторитарних і тоталітарних державах.

Навіть Іван Павло ІІ, хоч і сильно придушив цю політику та виступав рішуче за права людини та її гідність, не поховав цієї стратегії повністю, і після його смерті в 2005 році вона поступово почала відроджуватися.

Варто згадати, що польська інтелігенція досі пам'ятає, як папа Пій XII не засуджував Гітлера, або - ще гірше - як Григорій XVI у 1832 році визнав польське повстання проти Росії бунтом проти правителя і закликав поляків бути лояльними до царя.

Поставимо тепер питання: чи символічне несення хреста росіянкою та українкою під час Хресної дороги ототожнює, як часто тлумачать, ката і жертву?

Погоджуюся, що цей жест можна інтерпретувати як якийсь моральний тиск, ніби примус до прощення і примирення в ситуації, коли щодня з'являються нові рани, а переважна більшість росіян, понад 80% всього цього народу, всі ті, які підтримували анексію Криму, нині аплодують діям Путіна й таким чином морально несуть відповідальність за агресію та численні російські злочини в Україні.

Ватикан недооцінив ці настрої, продемонструвавши брак елементарної психологічної тактовності.

Проте одночасно слід пам'ятати, що християнство не знає концепції колективної відповідальності, за винятком первородного гріха. Це релігія, яка вимагає, щоб ми завжди ставилися до інших як до ближніх, як до братів і сестер, навіть коли вони блудять.

Папи Римські неодноразово засуджували націоналізм, звісно, не як ідеологію любові до своєї батьківщини чи нації, а як заклик ставити національні цінності чи обов'язки перед нацією вище за все, тобто також вище за принципи Євангелія та християнської соціальної науки. (До речі, так і православні церкви засуджували етнофілетизм, тобто сприймання церкви як спільноти віруючих крізь призму національних інтересів.)

Щоб краще проілюструвати цю тезу, згадаймо історію майже 60-річної давнини.

У 1965 році з нагоди підготовки до святкування тисячоліття хрещення Польщі польські єпископи, у тому числі тодішній глава католицької церкви в Польщі кардинал Стефан Вишинський та архієпископ Краківський Кароль Войтила, підписали спеціальний лист до німецьких єпископів.

Це було запрошення німецьким єпископам взяти участь в урочистостях Хрещення Польщі, поєднане з відвертою розповіддю про тисячолітні стосунки між поляками та німцями. У документі зазначено: "Після короткочасної незалежності (1918-1939) проти польської нації не з її вини останньої розв'язано щось евфемістично назване Другою світовою війною, що для нас, поляків, було задумане як акт повного винищення. (...) Країна була вкрита концтаборами, з яких день і ніч диміли комини крематоріїв. Понад 6 мільйонів громадян Польщі, більшість з яких - єврейського походження, були змушені заплатити життям за цей період окупації. Провідна верства інтелігенції була просто знищена. У таборах вбито 2000 священників і п'ять єпископів (чверть тодішнього єпископату). (...) Усі середні та вищі школи були закриті, духовні семінарії скасовані".

Лист закінчується закликом: "Ми даруємо прощення і просимо його". Комуністична влада згодом розпочала кампанію проти польських єпископів, а сам адресат послання - німецький єпископат - відповів лаконічно й сухо.

Це звернення викликало також суперечки і розчарування серед польських вірних. Вони питали, чому першими мають прощати саме поляки, тоді коли Німеччина навіть не визнає післявоєнних польських кордонів, а вагома частина німців не відчуває своєї вини перед поляками.

Проте сьогодні це послання розглядається як основа польсько-німецького примирення.

Тому, аналізуючи дії Святого Престолу, слід пам'ятати, що його місія полягає передусім не в тому, щоб виконувати роль політичного й морального авторитету для світу - хоч і це бажано, - а в тому, аби передавати свідоцтво віри, зокрема нелегку науку про пробачення та вибачення.

На жаль, не всі папи уміло поєднують ці два напрямки діяльності Апостольскої столиці.

Автор: Лукаш Адамський, доктор історії, польський експерт у сфері зовнішньої політики, римський католик