Як змінюється ставлення до Китаю та китайських інвестицій у Центральній та Східній Європі?

Наявність цих змін продемонстрував черговий саміт у форматі "17+1" - між Китаєм та групою із 17 держав регіону Центральної та Східної Європи.

Вперше за історію існування цього формату китайську сторону представляв лідер КНР Сі Цзіньпін, що мало значно посилити статусність заходу та компенсувати недоліки онлайн-формату.

Проте китайців очікувало розчарування та навіть дипломатична поразка: шість країн (Латвія, Литва, Естонія, Болгарія, Румунія та Словаччина) значно понизили своє представництва (замість лідерів держав їх представляли профільні міністри), а низка лідерів, серед яких віцепрем'єр Болгарії Маріяна Ніколова та президент Польщі Анджей Дуда, піддали критиці китайську сторону за невирішення проблем торговельного дисбалансу та небажання Китаю відкривати свій ринок для європейських виробників.

Що ж сталося зі спробами Китаю закріпитися у Східній Європі та яке майбутнє чекає на "17+1"?

Очікування та реальність

Формат "17+1" був створений Китаєм у 2012 році та спершу включав 16 країн Центральної та Східної Європи, як членів ЄС (Болгарія, Румунія, Хорватія, Словенія, Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща, Латвія, Естонія, Литва), так і кандидатів (Сербія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Північна Македонія). У 2019 році до них приєдналася Греція.

Китай позиціонує даний формат як міжнародний майданчик для покращення співпраці та створення взаємопов'язаних економічних та логістичних проєктів.

Країни ЦСЄ розглядали "17+1" як можливість залучення китайських інвестицій у свою економіку, вдосконалення власної транспортної та енергетичної інфраструктури, обміну технологіями. При цьому найбільш зацікавленими у поглибленні співпраці з КНР були країни, які не входять до складу ЄС та не мають доступу до порівняно дешевого європейського фінансування проєктів.

Китайський уряд під час щорічних самітів концентрував свою увагу на обіцянках майбутніх інвестицій, в першу чергу в інфраструктуру, високі технології та енергетику та можливості економічного зростання в регіоні за допомоги Китаю. В 2012 році Китай оголосив про запровадження спеціальної кредитної лінії обсягом $10 млрд, а в 2017 році прем'єр Держради Лі Кецян пообіцяв додатково виділити $3 млрд.

Водночас за підсумками майже 10-річного періоду існування цієї організації можна стверджувати, що цей формат так і не став драйвером для економічного зростання країн ЦСЄ, а частка китайських інвестицій залишається незначною, особливо у порівнянні з інвестуванням Пекіна в країни Західної Європи.

Найвищу частку китайських інвестицій мають Угорщина, Чехія та Польща - 2,4%, 1%, 1,4% відповідно.

Економіка чи геополітика?

Чому ж китайські інвестиції не запрацювали?

Серед відчутних проєктів Китаю можна відзначити лише участь у модернізації та будівництві залізниці Будапешт-Белград (вартість оцінюється приблизно у $2,89 млрд, на цей час побудовано тільки сербську ділянку дороги), тоді як більшість інших залишилися у вигляді меморандумів про взаєморозуміння.

Проте навіть вказана залізниця має значні труднощі в реалізації, пов'язані з невідповідністю у підходах стосовно фінансування масштабних інфраструктурних проєктів: в ЄС проводяться відкриті тендери, в той час як Китай намагається отримати вигідні контракти кулуарно та поза відкритими конкурсами.

Також європейські кредити якісно відрізняються від китайських, оскільки разом з фінансуванням Пекін завжди намагається поставити китайську робочу силу та витратні матеріали (так звані зв'язані кредити), у зв'язку з чим врешті-решт усі прибутки повертаються до китайських компаній.

Але це далеко не повний перелік проблем.

На думку багатьох експертів, формат "17+1" є прикриттям для посилення китайських економічних позицій та їхньої трансформації в інструменти політичного впливу.

На додачу до економічної залежності в торгівлі Пекін просуває наративи про неефективність та занепад західних моделей управління.

Тож невипадково, що формат "17+1" тепер розглядається Брюсселем та великою частиною європейських аналітиків швидше як інструмент, завдяки якому Пекін намагається налагоджувати співпрацю з країнами регіону, обходячи загальноєвропейські інститути та практики.

Така практика вже починає приносити й геополітичні дивіденди.

Показовий випадок - голосування в 2016 році в Раді ЄС стосовно засудження фактів порушення Китаєм міжнародного права в Південно-Китайському морі, заблоковане Угорщиною, Грецією, Хорватією та Словенією.

Так само країни ЦСЄ не одностайні у своїй позиції щодо заяв, які засуджують порушення прав людини в Китаї.

Урок для Києва

Втім, зміна ставлення до китайських інвестицій у Вашингтоні та Брюсселі впливає й на ЦСЄ.

Тож не дивно, що за результатами останнього саміту "17+1" стало помітно, що керівництво країн регіону стало дедалі критичніше ставитися до Китаю та його внутрішньої і зовнішньої політики.

Серед країн-членів найбільше симпатизують Китаю Угорщина та Сербія, вони єдині в "17+1" закуповують китайську вакцину.

Водночас у низці країн, серед яких Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії, Болгарія, дедалі більше критикують підходи КНР. Занепокоєння викликають такі фактори, як небажання Китаю відкривати власний ринок (попри офіційне пропагування китайським урядом принципів глобалізації та вільного ринку), зростання диспропорції в торгівлі, порушення прав людини.

На перегляд відносин із Пекіном впливатиме й американсько-китайське протистояння, яке посилюватиметься та набиратиме системності за адміністрації Джо Байдена.

В нових умовах дедалі складніше реалізувати старий підхід "безпека - окремо, а економіка - окремо".

Доступ Китаю до чутливих технологій та критичної інфраструктури (в т.ч. під виглядом наукових і освітніх обмінів), будівництво компанією Huawei інформаційно-телекомунікаційних мереж 5G, військово-технічне співробітництво з Китаєм - це класичний перелік "червоних ліній", які не варто переходити країнам, що хочуть продовжувати розвивати відносини з США, ЄС та НАТО.

Тож корекція підходів країн ЦСЄ до Китаю триватиме й надалі.

І це варто мати на увазі й Києву, який також намагається знайти свою стратегію відносин із Пекіном.

Юрій Пойта, керівник секції Азійсько-Тихоокеанського регіону New Geopolitics Research Network