Приватбанк опублікував аудійовану річну фінансову звітність за 2016 рік. Звіт повністю підтвердив висновки НБУ, на основі яких приймалося рішення про визнання банку неплатоспроможним та його націоналізацію у грудні 2016 року.

Якість кредитного портфелю є вкрай низькою, по суті усі корпоративні кредити є непрацюючими.

Новий аудитор, затверджений незалежною наглядовою радою Приватбанку, не зміг встановити, скільки кредитів було надано бізнесам колишніх акціонерів - це було технічно неможливо в умовах повної відсутності комунікації із колишнім менеджментом банку та компаніями-позичальниками.

Останні елементарно проігнорували звернення аудитора з проханням надати пояснення з питань пов'язаного кредитування.

Приватбанк було врятовано коштами платників податків - середні витрати у розрахунку на кожного українця із урахуванням запланованих додаткових вливань капіталу становлять понад 3 500 гривень.

Платникам податків варто дізнатися, які компанії отримували кредити у Приватбанку до націоналізації. Портрет типового позичальника банку був максимально простим - компанія без виробничих активів, практично без доходів та прибутку, без персоналу. Класичні "порожні" компанії, які масово використовувалися як ланцюжки у фінансуванні інших отримувачів кредитних коштів.

Майже усі кредити було надано на неринкових умовах: низька відсоткова ставка, погашення усієї суми кредиту наприкінці дії кредитного договору. Жоден незалежний бізнес не міг би розраховувати на такі щедрі умови кредитування.

У 2015 році нова команда НБУ розпочала діагностичне обстеження Приватбанку. Після тривалих переговорів тодішній топ-менеджмент банку визнав, що реальними позичальниками були інші компанії, а "порожні" компанії були лише посередниками. Більшість із них належала номінальним власникам із грецькими іменами.

Менеджери банку почали розкривати назви компаній, які за їх твердженням були реальними позичальниками. Серед них були і закордонні бізнеси. Проте жодних документальних підтверджень складу справжніх кінцевих позичальників Приватбанку не було надано.

Тим не менш менеджмент банку надалі розповідав, що реальні власники бізнесів, які позичали кошти, насправді не пов'язані із акціонерами.

На прохання банку НБУ погодився зустрітися із кількома із цих "реальних власників". У процесі діалогу було з'ясовано, що заявлені "справжні власники" мали досить слабке уявлення про "свої" бізнеси - вони не знали ані обсягів доходів, ані імена менеджерів, іноді навіть були не в курсі, чим саме займаються нібито їхні компанії.

Банківські регуляції у всьому світі - Україна не виняток - вимагають від банків визнавати реальну платоспроможність позичальників. Якщо позичальники не в змозі розрахуватися за кредитами, потрібно сформувати відповідні резерви.

Простіше кажучи, визнати очікувані збитки від такого кредитування та покрити їх коштами акціонерів - капіталом. Очевидно, що "порожні" компанії, без доходів, співробітників, виробничих потужностей не мають змоги розплатитися за багатомільйонними боргами. Яким же чином Приватбанк оцінював кредитні ризики за такими позичальниками?

Щоб не визначати резерви за кредитами, вочевидь, неплатоспроможним компаніям, було запущено просту схему - на папері малювалася застава, яка в реальному житті не мала ніякої цінності. Майже 90% компаній-позичальників надавали банку заставу у формі так званих майнових прав на товари. Що це таке?

Компанії заключали договори із іншими, такими ж непрозорими, компаніями договори про поставку товарів у майбутньому. Тобто, якби позичальники Приватбанку відмовилися повертати кредити, то банк отримав би право стягнення на ці товари у компаній-позичальників після їх надходження/поставки та їх подальшу реалізацію.

Звичайно ж, "порожні" компанії ніколи у минулому не закуповували товари у суттєвих обсягах. Більше того, вони навіть не здійснювали жодних передоплат за ті "майбутні" товари, майнові права на які передавалися у заставу банку, і навіть теоретично не могли за них розрахуватися.

Звичайно, така застава була вигадкою. Загальна заявлена банком вартість майнових прав на товари у заставі за кредитами становила понад 350 млрд грн Основні товари - нафтопродукти, марганець, феросплави.

НБУ неодноразово спілкувався із попереднім аудитором банку і розпитував, яким чином за подібними кредитами може бути украй низький рівень резервів. Адже неплатоспроможність компаній не викликала сумнівів ні в кого. Виявилося, що аудиторам банк показував зовсім іншу заставу - корпоративні права компаній, які були "справжніми" позичальниками.

На питання про те, як можна оцінити корпоративні права компанії-банкрута - адже у випадку неповернення кредиту Приватбанк би стягував заставу у вигляді корпоративних прав компанії-банкрута, - ми не отримали прийнятної відповіді.

Аудитори також запевняли нас, що теж зустрічалися із власниками бізнесів, що були позичальниками Приватбанку, і сформували власне судження про те, що ці власники, по-перше, реальні кінцеві бенефіціари бізнесів, по-друге, вони не пов'язані із акціонерами банку. Швидше за все вони задавали не ті питання, які задавав НБУ.

Чи були спроби змінити ситуацію?

НБУ неодноразово ставив перед Приватбанком вимогу: в якомога короткі терміни перевести усі кредити із "порожніх" компаній на повноцінні бізнеси, які генерують операційні прибутки та грошові потоки у обсягах, достатніх для обслуговування кредитів.

По суті НБУ попросив акціонерів та менеджмент Приватбанку сформувати повноцінний кредитний портфель. Того факту, що увесь портфель був пов'язаним із бізнесами акціонерів, на тому етапі уже ніхто не заперечував.

Якби банк виконав ці вимоги НБУ, йому було би надано перехідний період для усунення проблеми пов'язаного кредитування. Від початку планувалося, що усі банки отримають 3 роки на вирішення цього питання.

Розуміючи масштаб проблеми Приватбанку, НБУ узгодив з Міжнародним валютним фондом, що цей строк для усіх банків буде подовжено до п'яти років. Банк зрештою провів реструктуризацію кредитного портфелю, проте місце понад сотні старих компаній-позичальників зайняли кілька десятків аналогічних "порожніх" компаній без активів, доходів та досвіду здійснення операційної діяльності.

"Нові" кредити так само було надано на неринкових умовах. Легкість та швидкість, із якою кредитний портфель на понад сто мільярдів гривень було трансформовано протягом кількох тижнів лише підтвердили, що ніяких незалежних позичальників у банку не було.

Протягом усього періоду активного спілкування між НБУ та Приватбанком усі позичальники діяли синхронно та узгоджено. Факт їхньої пов'язаності із кредитором є доведеним для НБУ по суті, та юридично зафіксованим рішеннями Комісії з питань визначення пов'язаних з банками осіб.

Цей висновок ґрунтується на загальноприйнятих в усьому світі правилах регулювання банківського сектору. Головне мати бажання бачити суть операцій.

Чи було воно у колишнього аудитора Приватбанку? Залишимо це питання йому.