Масштабні антиурядові протести, що мають на меті повторити успіх революції 2018 року - саме так російські ЗМІ почали описувати нинішні події у Єревані.

Від 1 травня у центрі вірменської столиці стоять намети, огороджені барикадами, а протестувальники намагаються перекрити ключові вулиці міста. Все - як під час революції чотирирічної давнини, за результатами якої до влади прийшов чинний прем'єр Нікол Пашинян.

Втім, на цьому подібність завершується. Попри анонсовану проросійською опозицією масовість протестів, навіть 1 травня їм вдалося зібрати лише 10-12 тисяч осіб. Чимала цифра для Вірменії, але явно недостатньо для зміни влади.

Крім того, вірменські ЗМІ вже зафіксували достатньо фактів підкупу протестувальників.

Тому ключове питання полягає в тому, навіщо Росії (а саме вона стоїть за цими протестами) саме зараз розпочала безпрецедентний тиск на вірменську владу.

Сурогат революції

"Сьогоднішня влада переконує народ, що Туреччина та Азербайджан сильні, тому ми повинні підкоритися їм. Ні, турки не можуть поставити нас на коліна. Ми маємо продовжити нашу боротьбу до кінця", - каже голова опозиційної фракції "Вірменія", ексміністр оборони Сейран Оганян.

Опозиція - а це дві парламентські сили, пов'язані з двома експрезидентами Робертом Кочаряном та Сержем Саргсяном, а також кілька позапарламентських партій, - звинувачують владу в готовності відмовитися від Нагірного Карабаху та остаточно віддати його Азербайджану.

До таких висновків опозицію підштовхнула нещодавня заява прем'єра.

Пашинян заявив про "зниження планки очікувань" вірменської сторони щодо статусу Нагірного Карабаху.

"Якщо в минулому в основу ми закладали статус Карабаху, звідки витікали питання гарантій безпеки та прав, то тепер закладаємо в основу гарантії безпеки та права, звідки витікає питання статусу. У цій ситуації питання статусу - не мета, а засіб забезпечення безпеки та прав вірмен Нагірного Карабаху", - заявив він.

Для опозиції, яка з перших днів звинувачувала Пашиняна в готовності здати національні інтереси, цього було достатньо.

Втім, єдиними успіхами опозиції було розташування наметового табору на одній із центральних площ Єревана - особливо після того, як цьому намагалася завадити поліція.

Вже ввечері неділі у Єревані пішли холодні дощі й кількість протестувальників різко зменшилася.

Опозиція спробувала взяти реванш через кілька днів, розпочавши 4 травня блокування за допомогою вантажівок та бетономішалок ключових автотрас Єревана, а також Київського мосту.

Також в опозиції анонсували штурм парламенту, де мав виступати Пашинян, але згодом від цього наміру відмовилися.

Попри явне збільшення протестної напруги, теперішнім мітингам далеко від подій 2018 року - тоді на вулиці Єревана протягом кількох місяців виходили біля 100 тисяч протестувальників.

Втім, ці протести від самого початку широко анонсувалися та висвітлювалися у російських ЗМІ. Там їх подавали як "антиреволюцію", здатну покласти край уряду Пашиняна та приходу до влади набагато більш проросійських політиків.

Варто зазначити, що такого інформаційного супроводу не було навіть під час минулорічних парламентських виборів, на яких опозиція мала певні шанси на перемогу.

То чому ж Росія раптом змінила свою тактику?

РФ змінює тактику

Нікол Пашинян ніколи не був зручним для РФ політиком - будучи опозиціонером, він виступав проти відмови Вірменії від підписання Угоди про асоціацію з ЄС та вступу до Євразійського економічного союзу, російського інтеграційного об'єднання.

Цей факт, як часто стверджуються, призвів до того, що під час Другої карабаської війни допомога РФ була набагато скромнішою, аніж сподівалися вірмени.

Втім, поразка у цій війні стала пасткою для проросійської опозиції. Їм вдалося добитися позачергових парламентських виборів. Втім, їхнє гасло, що у разі перемоги вони зможуть добитися від Кремля перегляду мирних умов, зіграло проти них.

Хоча експрезидент Роберт Кочарян вважається особистим другом Путіна, збереження вигідних для РФ результатів угоди про припинення вогню виявилося для Кремля більш важливим фактором.

Тож опозиції довелося змиритися з поразкою та відмовитися від вже анонсованих протестних акцій.

То чому ж тепер РФ підтримує протести проти мирної угоди Вірменії та Азербайджану?

Відповідь дуже проста: тому що цього разу переговори проходять за посередництва не Москви, а Брюсселя.

"М'яка сила" Євросоюзу

Ще з минулого року ЄС спробував перебрати альтернативу у посередництві між Азербайджаном та Вірменією.

Тож деякий час існували два паралельні мирні процеси - за посередництва ЄС та Росії.

Це стало особливо важливо після початку російсько-української війни, коли засідання Мінської групи ОБСЄ стали просто неможливими - європейці відмовляються брати участь у заходах із присутністю росіян.

У Росії довгий час із занепокоєнням дивилися на миротворчі спроби ЄС, проте заспокоювали себе тим, що статус гаранта зупинення вогню та російські "миротворці" у Карабаху не дозволять відмовитися від їхніх послуг.

Втім, схоже, що вийшло інакше. "М'яка дипломатія" ЄС виявилася набагато ефективнішою за силову російську.

Так, Євросоюз готовий інвестувати кошти у регіон, зокрема, анонсувавши плани профінансувати розмежування кордону між країнами.

Проте більш важливим виглядає інше: на відміну від РФ, Євросоюз виглядає як "чесний посередник", який дійсно зацікавлений у вирішенні конфлікту, а не у збереженні свого статусу посередника, що дозолятиме впливати на внутрішню політику і Вірменії, і Азербайджану.

При цьому немає підстав говорити про швидке підписання мирної угоди.

Між Баку та Єреваном залишаються щонайменше дві принципові розбіжності у позиціях.

По-перше, статус Нагірного Карабаху - Азербайджан відмовляється навіть вести переговори про надання йому якогось спеціального статусу.

По-друге, статус транспортного коридору для залізничної та автомобільної дорогі, що проходить територією Вірменії та з'єднує Нахічеванську автономну республіку з основною частиною Азербайджану. В Єревані наголошують, що такий шлях можливий лише за умови збереження за Вірменією права на митний контроль за вантажами.

Тож навіть за умови "чесного посередника" переговори між ворожими країнами обіцяють бути непростими.

Втім, у Москві вже відчули небезпеку від цього - адже мирна угода, укладена без участі росіян, здатна остаточно позбавити РФ домінантного статусу в регіоні.