Канада та її уряд відомі своєю проукраїнською позицією та критикою дій РФ.

Тим дивнішою видається ситуація, коли багато країн надають Україні летальну зброю, а Канади у цьому списку немає.

І це при тому, що 18 січня міністерка закордонних справ Канади Мелані Жолі під час спільного брифінгу зі своїм колегою Дмитром Кулебою запевнила, що уряд її країни найближчим часом прийме рішення про надання Києву летального озброєння. Проте вже за тиждень, 26 січня, прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо заявив, що зброї не надасть, натомість оголосив про збільшення фінансової допомоги в межах існуючих програм, додаткову передачу засобів захисту для військовослужбовців, а також розширення тренувальної місії канадських військових Unifier.

Це оголошення стало сюрпризом не лише для української влади та діаспори, яка сильно лобіювала це питання, але й для канадського політикуму.

Із жорсткою критикою заяви прем'єра та обіцянками добиватися перегляду цього рішення майже одразу виступили канадські консерватори. Зокрема, тіньовий міністр закордонних справ Майкл Чонг, тіньовий міністр оборони Кері-Лінн Фіндлі та член парламенту від консерваторів Джеймс Безан того ж дня оприлюднили звернення, згадавши, що уряд Трюдо мав добрий шанс зробити правильний вчинок, але не спромігся на це.

Тож ставити крапку у цьому питанні ще зарано.

А тому варто детальніше розібратися, чому канадський уряд відмовив Україні і що може змусити його змінити рішення.

Допомога, але не озброєнням

Важливо наголосити, що Канада абсолютно не належить до тих країн, що відвернулися чи нейтрально поставилися до України в кризовий час.

Для Канади відновлення територіальної цілісності України є принциповим питанням як з точки зору запиту з боку канадських громадян, до яких входить і близько 1,3 млн української діаспори (3,4% населення країни) чи існування міжпартійного консенсусу між всіма провідними партіями, так і з огляду на дотримання міжнародного правопорядку та міжнародної солідарності, на чому робить особливий акцент канадська зовнішньополітична дипломатія у ширшому колі питань.

Канада послідовно підтримує Україну і в голосуваннях в ООН, і в перемовинах з МВФ, і на інших міжнародних платформах.

З 2014 року Канада виділила Україні близько $900 млн в рамках кількох програм: Розвиток, гуманітарна допомога та фінансова підтримка, Підтримка миру та стабілізаційні операції, Реформування правоохоронних органів. У жовтні 2021 року було прийнято рішення про виділення Україні близько $25 млн упродовж наступних п'яти років на розвиток національного і місцевого врядування, посилення реформ у секторі оборони, а також покращення первинної ланки медичної допомоги. Власне, остання заява Трюдо свідчить про збільшення цієї суми до $50 млн.

Канадський контингент, що здійснює тренування українських військових в рамках місії Unifier, вже збільшено до 260 осіб та планується його зростання до 400 осіб за наступні три роки.

Разом із передачею нелетального (оборонного) озброєння це рішення коштуватиме бюджету Канади ще $340 млн. Загалом з 2015 року в рамках місії Unifier вже відбулося навчання більше 33 тис. українських вояків, тобто близько 15% усіх наших військових.

Канада станом на цей час також запровадила санкції щодо більш ніж 440 російських громадян та компаній відповідно до законів "Special Economic Measures (Russia) Regulations" та "Special Economic Measures (Ukraine) Regulations" щодо більш ніж 400 російських приватних осіб та компаній.

Назвати цю допомогу символічною не зможуть навіть скептики.

Однак саме летальне озброєння, в якому зараз так зацікавлена Україна, не стало частиною останнього пакета допомоги.

Про що просила Україна?

В інтерв'ю канадській газеті The Globe and Mail від 5 грудня 2021 року міністр оборони Олексій Резніков заявив, що Україна зробила запит урядам США, Великої Британії та Канади про надання летальної зброї, що мало дати Росії чіткий сигнал про готовність союзників безпосередньо протидіяти у разі ескалації.

Зокрема, було згадано про потребу в зенітних ракетах, бойових літаках та військово-морських суднах, а також про антирадіолокаційні засоби. Більше того, міністр також припустив, що розміщення військових цих країн у прифронтовій зоні мало б остаточно переконати Росію, що ціна прямих військових дій буде дуже високою.

Другим було прохання про оголошення чіткого переліку санкцій, які можуть бути запроваджені щодо найближчого оточення Путіна у випадку введення військ в Україну.

Третьою була пропозиція розширити та продовжити місію Unifier. Зрештою лише вона й була підтримана.

Звісно, роздуми Резнікова про спільний військовий контингент треба трактувати швидше в контексті побажання, але ще тоді канадські військові сприйняли прохання про летальне озброєння з обережністю.

Так, командувач канадської армії генерал Вейн Ейр під час візиту до Києва 2 грудня минулого року, ще напередодні брифінгу Резнікова, заявляв, що західна чи канадська військова підтримка України може лише спровокувати, а не стримати Росію.

В той самий час на спільному засіданні НАТО-Україна в Ризі 1 грудня глава МЗС Жолі поширювала більш оптимістичну позицію.

Можна лише констатувати, що на той час Канада не мала узгодженої позиції в уряді, проте виглядає дивно, що на тлі щоденного зростання повідомлень про пересування російської армії біля українських кордонів не було такого узгодження станом на середину січня, коли Жолі ще раз натякнула на позитивне рішення щодо летальної зброї.

Чому Трюдо відмовив?

Така позиція канадської влади потребує детального пояснення.

Річ у тім, що, попри проукраїнську позицію, питання надання чи навіть продажу летальної зброї є одним із важких для уряду канадських лібералів.

Починаючи з 2014 року Канада експортувала військових засобів, здебільше нелетальних, в межах до $1 млрд щорічно, аж до 2018 року, коли експорт зріс удвічі, до $2 млрд, а в 2019 - аж до $3,75 млрд, проте знову скоротився у 2020 до $2 млрд.

Важливо, шо ця сума є лише 0,2% експорту країни. Більше того, уряд спеціально гальмує торгівлю зброєю та військовим обладнанням, покликаючись на свою політику просування миру у світі і не бажаючи, щоб канадська зброя була задіяна у військових конфліктах.

А попри значне регулювання цього питання, зокрема й через вичерпний список країн, з якими можна торгувати зброєю (AFCCL - Automatic Firearms Country Control List), останніми роками із цим виникли проблеми.

В останні п'ять-сім років найбільшими покупцями, окрім США, були країни НАТО і Саудівська Аравія, частка якої складала майже 70%.

Попри існуючий контроль продажів, Канада неодноразово виявляла, що канадська зброя все ж поширювалася на Близькому Сході, що стало причиною урядового скепсису. Навіть прийняте в 2016 році рішення про надання іракським курдам снайперських гвинтівок, мінометів, гранатометів та протитанкових систем, які повинні були використовуватися під контролем канадських військових для боротьби з ІДІЛ, так і не було реалізовано.

І це в розпал міжнародної боротьби з Ісламською державою!

Україну було внесено в список AFCCL ще в 2015 році, що відкривало можливість як торгівлі військовими засобами, так і надання допомоги.

Проте це не розвіює побоювання лібералів про використання канадської летальної зброї в конфлікті чи її несанкціоноване поширення.

Окремою риторикою став скепсис, що летальна зброя, надана Канадою, буде вагомим фактором у випадку протистояння з більш потужним супротивником, на відміну від економічних санкцій, що будуть дієвіші, як і посилення присутності військ НАТО в регіоні загалом.

Міністерка оборони Канади Аніта Ананд, що цими днями перебуває з візитом у Києві, підтвердила цю позицію, зазначивши, що саме розширення навчань і покращення професійності українських військових є тим найбільшим внеском, що може зробити Канада сьогодні.

Інший урядовий наратив пов'язаний із наміром посилити розвідувальну складову та кібербезпеку України. Канадські військові вважають, що саме хакерські атаки на критичну інфраструктуру є найімовірнішим сценарієм російської поведінки.

Канадійці - за допомогу Україні

Втім, у питанні надання Канадою зброї ще зарано ставити крапку.

Близько 75% канадійців підтримують ідею надання Україні зброї для захисту кордонів - про це свідчать опитування, здійснені агенцією Abacus Data на замовлення Конгресу українців Канади.

Ці настрої підтверджує і критика не лише консервативних, але й ліберальних медіа.

Наприклад, одна з найбільших канадських газет Toronto Star, що не приховувала свою підтримку Ліберальної партії під керівництвом Трюдо ще з 2015 року, видала різкий едіторіал із критикою рішення про утримання від надання летального озброєння, заявивши на манір відомої фрази Теодора Рузвельта, що уряд "гучно говорить, але тримає в руках дуже маленьку палицю".

Проте найбільшу невизначеність формує не саме рішення, а власне його публічна комунікація.

Навіть якщо уряд Трюдо мав упередження щодо питання надання зброї, як це, наприклад, демонструє Німеччина, навіщо він давав політичні сигнали, які свідчили про інші наміри? А заяву міністерки Жолі 18 січня важко не сприймати як сигнал, що питання про надання летального озброєння вже практично погоджене.

Українське питання сильно збурило канадську громадськість, і цілком ймовірно, що рішення не буде остаточним.

Та вже зараз варто зробити висновок, що надання Канадою летальної зброї Україні буде одним із останніх рішень, до якого вдасться уряд Трюдо.

Цьому сприяє ширший, аніж українське питання, інтерес у побудові іміджу глобального миротворця. Його Трюдо останніми роками активно приміряє на себе, замінивши на цьому посту колишнього президента США Барака Обаму.

Цей образ яскраво контрастував із президентом Трампом, приносячи Канаді низку дивідендів як врівноваженому та передбачуваному гравцю, і дійсно посилив канадський вплив на міжнародних платформах.

Втім, як відомо, вдалі рішення в мирний час не завжди є такими ж вдалими у часи напружень.

Політика м'яких слів, яку так полюбляв Обама в кризових ситуаціях, їх лише поглиблювала, аж до того, що деякі з криз тривають і досі, зокрема й українсько-російська.

І слова Трюдо про "лише дипломатичні рішення" в час брязкання Кремлем зброєю на українських кордонах свідчать, що канадський очільник не засвоїв цей урок - примус агресора до миру ефективний лише у разі чітких сигналів, що йому чинитимуть опір.

В іншому випадку відмінність між словами та діями не лише додає порушнику азарту в перевірці виставлених червоних ліній, але й вселяє підозру в союзників, чи ці лінії в принципі є.

Врешті-решт, непослідовність між словом і ділом - далеко не найкраща політична реклама для свого виборця.

Дмитро Шеренговський, проректор Українського католицького університету