Чотириденна метушня навколо зернової угоди була насамперед конфліктом між Москвою та Анкарою. І турки тут перемогли росіян без жодного пострілу.

Не секрет, що після 24 лютого залежність Путіна від Ердогана посилилася. Фактично Туреччина відіграє роль посередника між Росією та колективним Заходом, включаючи Україну. Одним із проявів цієї ролі якраз і став підписаний у Стамбулі 22 липня документ під назвою "Ініціатива щодо безпечного транспортування зерна та продуктів харчування з українських портів". Першим пунктом там записано, що "сторонами цієї Ініціативи є Туреччина, Росія та Україна на пропозицію генерального секретаря ООН".

Туреччина отримала від цієї угоди цілу низку вигод як геополітичних, так і економічних. Зокрема, вона заробила собі імідж чи не рятівника людства від глобальної продовольчої кризи, зміцнила свої позиції у Чорноморському регіоні. І заразом отримала можливість купувати українське зерно з великою знижкою не лише для власних потреб, а й для перепродажу. "Частина зерна, яке заходить до Туреччини, переробляється та продається до Африки та Азії", - констатував 13 жовтня на онлайн-брифінгу посол України в Туреччині Василь Боднар.

У документі, підписаному у Стамбулі, записано, що термін його дії - 120 днів, і він автоматично продовжується, якщо жодна із сторін не проти. Отже, угода має діяти як мінімум до 19 листопада - на цю дату припадає 120 днів від 22 липня. І жодного дострокового припинення чи тимчасового призупинення там не передбачено.

Однак 29 жовтня Росія заявила, що "призупиняє участь у реалізації" зернової угоди нібито через "теракт" у Севастопольській бухті проти кораблів Чорноморського флоту РФ. Можливо, господар Кремля просто вийшов із себе, дізнавшись новини із Севастополя. Або ж він вирішив, що зобов'язаний дати якусь відповідь на цю демонстрацію Києвом своєї сили - і не придумав нічого кращого, ніж відігратися на зерновій угоді.

Так чи інакше, але Путін абсолютно проігнорував інтереси Ердогана. Погарячки це було зроблено чи спеціально - це взагалі неважливо. Важливо те, що з боку Москви це був дуже недружній крок щодо Анкари, без жодного на те приводу з турецької сторони.

Як Путін потрапив у власну пастку

Варто наголосити, що українська сторона теж жодним чином не порушила своїх зобов'язань щодо зернової угоди. Інакше кремлівська пропаганда за ці чотири дні вже захлинулася б у жовчі, цитуючи пункти угоди, над якими Україна нібито поглумилася. І Ердоган, до речі, теж, напевно, не залишив би без уваги українські порушення, якби такі справді відбулися.

Знаючі люди кажуть, що на етапі підготовки тристоронньої Ініціативи обговорювалася можливість включити до документа взаємні зобов'язання Росії та України щодо ЧФ РФ: щоб Росія на час дії зернової угоди зобов'язалася не використовувати ЧФ для атак по українській території, а Україна, у свою чергу, зобов'язалася не атакувати ЧФ Така домовленість була б, звісно, логічною з погляду безпеки зернового коридору.

Але Путін відмовився від цього варіанта. Очевидно, він вважав, що створив пастку для України. Мовляв, зерновий коридор стане відмінним прикриттям для кораблів і підводних човнів ЧФ, щоб вони могли безкарно завдавати ракетних ударів по українських містах та об'єктах інфраструктури.

А в результаті виявилось, що це пастка для Путіна. Україна, підписавши зернову угоду, жодним чином не пов'язала собі руки для актів відплати щодо ЧФ РФ. І 29 жовтня ця можливість була використана прямо у Севастопольській бухті.

Чому Путін злякався Ердогана

Коли Москва оголосила про припинення реалізації зернової угоди, то всім гравцям було цікаво, як відповість Анкара. Ердоган мав два варіанти: або змиритися з демаршем Путіна і констатувати, що зернова угода більше не працює, або, навпаки, проігнорувати цей демарш і підтвердити, що зернова угода, як і раніше, діє (принаймні до 19 листопада). Ердоган вибрав другий варіант. Це означало, що він бере на себе відповідальність за безпеку зернового коридору.

30 жовтня прес-служба ООН повідомила, що Україна, Туреччина та ООН погодили рух суден зерновим коридором на 31 жовтня і повідомили про це Росію. Отже, гарантії безпеки з боку Росії виявилися просто непотрібними. Для роботи коридору вистачило гарантій турецького військового флоту. 31 жовтня 12 суден вийшли в море з портів "Одеса", "Чорноморськ" та "Південний". Це 354,5 тис. тонн зерна для країн Африки, Азії та Європи. І турецькі кораблі їх спокійно проконвоювали через Чорне море. Жодних ексцесів з боку Росії не відбулося.

1 листопада міністр оборони Туреччини Хулусі Акар підтвердив, що турецькі суховантажі не мають проблем із виходом із чорноморських портів України і продовжать це робити. "Ми довели до наших колег, що всім треба бути уважними щодо безпеки зернового коридору, уникати перешкод і провокацій", - повідомив він після того, як двічі за два дні поговорив з міністром оборони Росії Сергієм Шойгу. Позиція Туреччини, наголосив Акар, полягає в тому, що постачання зерна та російсько-українську війну "слід розглядати окремо".

І Москва змушена була повернути все назад. 2 листопада міноборони РФ повідомило, що завдяки участі ООН, а також сприянню Туреччині "вдалося отримати необхідні письмові гарантії з боку України, направлені до Спільного координаційного центру 1 листопада 2022 року", про невикористання гуманітарного коридору та українських портів "Одеса", "Чорноморськ" та "Південний" для ведення бойових дій проти РФ. "Російська Федерація вважає, що отримані гарантії на даний момент видаються достатніми, і відновлює реалізацію угоди", - йдеться у повідомленні.

Насправді "письмові гарантії з боку України" - це лише папірець, який не містить жодних нових зобов'язань Києва. Україна й надалі зможе спокійно карати ЧФ РФ хоч із повітря, хоч із моря. І, як і раніше, для цього не потрібний зерновий коридор.

Реально Путін просто злякався. Він уже виставив себе на посміховисько. Весь світ побачив, що зерновий коридор діє під захистом Ердогана, який сміється з погроз з Кремля. Якби Путін продовжував наполягати, то йому довелося б переходити від слів до справи, тобто підкріплювати свої погрози якимись діями.

Але у Москви в запасі фактично немає жодних важелів тиску на Анкару. Точніше, є, але тільки такі, які боляче вдарять по Росії. Колись давно, пригадується, Путін мстився Ердогану тим, що чавив у Росії турецькі помідори. Але зараз він не спроможний піти навіть на такий крок, бо, як уже було сказано, його залежність від Ердогана після 24 лютого сильно зросла. Якщо Москва захоче якось покарати Анкару, у відповідь Туреччина може просто перестати служити каналом для сірого імпорту, що надходить до Росії, і натомість приєднатися до санкцій проти Росії, запроваджених усіма іншими членами НАТО. Тож Путін не мав іншого вибору, окрім як зобразити глибоке задоволення від "письмових гарантій з боку України" і повернутися до виконання своїх зобов'язань перед Ердоганом.