Тиждень тому мені - і так само мільйонам українців - було тривожно. Цю реакцію викликали повідомлення про рішення, погоджене Україною на засіданні Тристоронньої контактної групи (ТКГ) у Мінську, до того ж, із підписами двох осіб з окупаційних адміністрацій, яких у документі названо "повноважними представниками ОРДЛО".

Відтоді про цей документ вже написано чимало.

Свою думку висловили і українські парламентарі: у мене та кількох десятків колег по фракції "Слуга народу" з'явилася спільна позиція про величезні ризики, які постають перед Україною через те, що сталося на ТКГ. Відкрите звернення, яке ми тоді підписали, ґрунтується на національних інтересах України, передвиборчій програмі президента Зеленського та партії "Слуга народу", на законодавстві України, наших знаннях, досвіді та патріотичних почуттях.

Минув тиждень, емоції вляглися, але позиція - не змінилася. Тому я хочу чітко та аргументовано пояснити, які ризики та небезпеки потенційно несе підписання цього документа.

Що відбулося?

Отже, 11 березня 2020 року на засіданні ТКГ всі її члени погодилися "підписати Рішення ТКГ про запровадження Консультативної ради (робочої групи) після консультацій з представниками ОБСЄ, Франції та Німеччини".

Цей документ - проєкт майбутнього рішення - не був оприлюднений, але за кілька днів він з'явився у журналістів, а від них і у нас, народних депутатів. А згодом ми отримали підтвердження, що опублікований проєкт є правдивим - він дійсно був попередньо погоджений у Мінську та, за планом, мав бути остаточно підписаний 25 березня.

Головна його ідея - формування так званої "консультативної ради" при політичній підгрупі ТКГ, куди мають увійти 10 представників України, 10 представників ОРДЛО та по одному представнику (з правом лише дорадчого голосу) від ОБСЄ, Франції, Німеччини та Росії.

Згідно з текстом, "основним завданням ради є здійснення діалогу, консультацій та напрацювання пропозицій щодо проєктів політичних та правових рішень щодо врегулювання конфлікту".

То що ж не так у цьому документі, якими є його ключові проблеми?

Проблема перша: фактична зміна формату переговорів.

Нехай вона і не остаточна, але вагу цього кроку не можна недооцінювати.

Зараз переговори в Мінську - це діалог між Україною та Росією за посередництва ОБСЄ. Переговори відбуваються в присутності людей з окупаційних адміністрацій, що говорять з Росією в один голос (не дивно - хто платить, той і замовляє музику), але вони не є формальними учасниками переговорів.

Якщо буде створено Консультативну раду, то в її рамках переговори та робота із "проєктами політичних та правових рішень" вестимуться між Україною та пособниками Росії (які самі себе називають "ДНР" і "ЛНР").

Натомість сама РФ з учасника (а насправді навіть ініціатора!) конфлікту перетворюється на нібито спостерігача, чи то посередника.

І це - саме те, чого прагне Росія.

Досі Мінський процес не передбачав прямої участі ОРДЛО чи так званих "ДНР"/"ЛНР" - тепер вони отримують такий статус. І одночасно підписання такого рішення виведе Росію з рівня учасника конфлікту на рівень спостерігача. А це ненормально і неприйнятно для України.

І те, що ці зміни стосуються лише нового органу, а у самій ТКГ учасники лишаються старими - не знімає проблем. Адже для Росії потрібен прецедент, потрібен "освячений" українською державою орган із ватажками окупаційних адміністрацій.

Важлива деталь: щоби перетнути рубікон, не потрібне навіть їхнє "офіційне визнання" Україною, достатньо самого факту переговорів із ними. В міжнародному праві існує концепція "де-факто визнання", згідно з якою подібні дії з боку України можуть бути трактовані як визнання представників так званих "ЛНР/ДНР" єдиними належними представниками територій ОРДЛО.

Немає жодних сумнівів: Росія зробить усе, щоби використати цю зачіпку, якщо Україна надасть їй таку можливість.

Тим більше, маючи на руках документ, схвалений 11 березня, де вже стоять підписи контрольованих Росією ватажків як нібито "повноважних представників ОРДЛО".

Варто нагадати: Росія є прямим учасником міжнародного збройного конфлікту. Сумнозвісне "іхтамнєт" було спростовано в численних доповідях міжнародних організацій - наприклад, чотири поспіль звіти Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду у 2016-2019 роках кажуть, що найпізніше з 14 липня 2014 року на сході України відбувається міжнародний збройний конфлікт паралельно з неміжнародним збройним конфліктом (приклад - пар. 266 Звіту за 2019)

Але якщо Україна погодиться вести переговори не з доведеною учасницею збройного конфлікту (Росією), а тільки з учасниками неміжнародного конфлікту (де-юре громадянами України, що зрадили Батьківщину і зараз воюють проти неї зі зброєю в руках), це означатиме де-факто нашу відмову від претензій до Росії.

Бо в цьому разі ми самі поставимо під сумнів наявність міжнародного конфлікту, агресії та окупації з боку РФ.

Проблема друга: знищення української позиції в міжнародних судах та відмова від компенсації

Таке рішення не тільки суперечить законодавству України (зокрема, Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях"), але й суттєво змінює позицію України на міжнародній арені.

Зараз у Міжнародному суді ООН (МС ООН) та Європейському суді з прав людини (ЄСПЛ) розглядаються справи проти Росії, в яких ми стверджуємо, що саме Росія несе відповідальність за те, що відбувається в ОРДЛО. У МС ООН (див. меморандум України, зокрема пар. 653) ми, серед іншого, просимо визнати, що Росія на порушення міжнародного права не вжила заходів для попередження фінансування тероризму в Україні, зокрема на сході.

У ЄСПЛ існує дві справи по Донбасу, в яких України позивається до Росії щодо порушення прав людини на територіях сходу України, окупованих Росією.

Підписання документа, який надасть Росії можливість та документальні підстави стверджувати про свою нібито непричетність до конфлікту на Донбасі, знищить шестирічну юридичну роботу України з притягнення Росії до відповідальності, а також унеможливить майбутні позови.

Зрештою, цей крок може вбити надію тих українців, хто прагне справедливості у міжнародних судах. Тих жертв російської агресії, хто намагається стягнути з РФ компенсації за її дії на Донбасі.

Проблема третя - загроза поразки України на міжнародних платформах та скасування санкцій проти Росії

Від початку російської агресії Україна мала чітку та послідовну позицію - так звані "ЛНР" та "ДНР" є терористичними організаціями, маріонетками, створеними та повністю підконтрольними російським спецслужбам.

В жодному разі вони не є легітимними представниками населення сходу України.

Ця позиція підтверджується величезним масивом доказів.

Попри кампанію пропаганди та дезінформації, розгорнуту Росією, Україні вдалося відстояти правду, і це має конкретні наслідки. Так, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції 2198 прямо зазначила про "триваючу війну Росії проти України, яка проходить в окремих регіонах Донецької та Луганської областей" та назвала ці території "окупованими". Подібне визнання та/або засудження російської агресії звучало також від інших міжнародних, міжпарламентських та неурядових організацій (ЄС, НАТО, ПА ОБСЄ, Amnesty International тощо).

І йдеться не лише про політичну підтримку. 

Україна змогла отримати від Заходу фінансову та військову допомогу, а Росія - численні санкції. Це, разом із героїзмом українських воїнів, не дало поширити російську агресію далі сходу України.

Якщо зараз Україна змінить свою позицію, це буде здатне знищити багаторічну роботу із протидії агресору на дипломатичному фронті і стане приводом для послаблення санкцій проти Росії.

А як наслідок - розв'яже Кремлю руки для нищівного удару по Україні.

Проблема четверта: заперечення досягнень України у боротьбі за правду про агресію РФ

Протягом останніх шести років українська дипломатія та громадянське суспільство доклали величезних зусиль, щоби розповісти світові жорстоку правду про російську військову та карально-репресивну машину. Про російські війська та техніку на сході України. Про викрадення, катування та вбивства українських патріотів - цивільних та військових. Про збитий росіянами MH17 та розграбовані українські підприємства та понівечену українську культуру на окупованих територіях.

Останні новини з Мінська несуть у собі ризик того, що ця колосальна робота буде помножена на нуль, додавши радості апологетам постправди та фейків, які поширюються через канали російської пропаганди та її "вірних друзів" у всьому світі.

І це - точно не той результат, що потрібний Україні; це не те, чого прагне президент Зеленський.

Що слід робити?

На щастя, рішення Тристоронньої контактної групи про створення Консультативної ради ще не підписане, а лише "попередньо погоджене" Україною.

Це означає, що офіційний Київ має шанс оминути російську пастку, а наші високопосадовці - уникнути величезної помилки.

На моє (і не лише моє!) переконання, це рішення не принесе миру на Сході. Це рішення не зміцнить позиції України у світі. Це рішення не зміцнить рейтинг президента. Це рішення не об'єднає українське суспільство. На жаль.

Хочу вірити, що подібні документи є поодинокими помилками, які ще можна виправити.

А ще сподіваюся, що подальші стратегічні кроки у питанні становлення миру на Донбасі будуть обговорюватися всередині команди перед їхнім затвердженням. Бо наперед узгоджена позиція зможе лише посилити позицію і президента, і держави.