В ніч на 13 вересня сталася подія, яку багато хто очікував після 24 лютого, а особливо - коли стало зрозуміло, що РФ надовго встряла у війну проти України.

Відтоді стало зрозуміло, що рано чи пізно Росія зіткнеться зі складним вибором - хтось із її союзників зазнає нападу, а можливостей для допомоги вже немає.

Це сталося на Південному Кавказі, де Азербайджан почав обстріли Вірменії - країни, яка входить до ОДКБ, створеного Росією аналога НАТО.

Перший день конфлікту показав: Вірменії годі сподіватися на допомогу свого союзника. І це може мати довгострокові наслідки. Як у відносинах Єревана та Москви, так і для інших союзників РФ.

Атака на Вірменію

Згідно з повідомленнями Міноборони Вірменії, обстріл почався близько опівночі - азербайджанська армія з використанням артилерії та мінометів почала обстрілювати вірменські позиції.

Відомо, що обстріли тривали увесь день, хоча у другій половині їхня інтенсивність знизилася. Станом на ранок 14 вересня обстріли тривають.

Нове загострення було очікуваним. Увесь попередній тиждень Міноборони Азербайджану звинувачувало вірменських військових у провокаціях, зокрема у мінуванні позицій та шляхів сполучення азербайджанської армії.

Тим більше, що це далеко не перша збройна сутичка між країнами після завершення другої війни за Карабах. В тому числі - і з використанням артилерії.

Підписаний у 2020 році за посередництва Владіміра Путіна договір про припинення вогню не призвів до завершення війни. Варто говорити, що конфлікт між Азербайджаном та Вірменією перетік у фазу низької інтенсивності.

Однак нинішній конфлікт суттєво відрізняється від усіх попередніх.

По-перше, кількістю жертв. Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян заявив про загибель 49 вірменських військових. Про жертви зі свого боку заявляє й Азербайджан, проте не називає їхню кількість.

Вже цей факт робить нинішнє загострення найбільшим після завершення війни 2020 року.

Однак є ще одна, ще більш важлива відмінність.

Досі сутички між сторонами велися або на території Нагірного Карабаху (тобто де-юре на території Азербайджану), або на недемаркованому кордоні між кавказькими країнами.

Цього разу об'єктом агресії стала низка вірменських міст та сіл. Попри те, що вони розташовані неподалік кордону, жодне з них не є спірною територією.

А відповідно, йдеться про безпосередній напад на територію Вірменії. Від таких кроків Азербайджан утримувався навіть під час війни 2020 року. В тому числі - щоби не дати РФ привід для втручання.

Однак тепер цієї "червоної лінії" вже не існує.

Тактика тиску

Навіщо Баку пішло на нове загострення?

Цей крок повністю відповідає стратегії дій Азербайджану після в цілому переможного завершення війни 2020 року.

Попри повернення контролю над більшістю територій, відторгнутих ще у 1990-ті роки, Азербайджан не вирішив питання самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки. Підписаний договорів нічого не містив з цього питання, що дозволяло сторонам діаметрально трактувати цей документ.

Тож від самого початку Азербайджан на правах переможця почав тиск на Вірменію, примушуючи її до виконання договору в найбільш вигідних для Баку тлумаченнях.

Зокрема, численні сутички на кордоні в першу чергу мали на меті отримати перевагу при його демаркації.

А зовсім нещодавно, у серпні, Азербайджан пішов далі, змусивши Вірменію достроково змінити маршрут сполучення з Нагірним Карабахом.

Щоб змусити Єреван піти на цю поступку, Азербайджан пішов на військове загострення у Карабаху, не звертаючи увагу на російських "миротворців", що знаходяться у регіоні відповідно до угоди 2020 року.

Цей тиск спрацював, тож не дивно, що тепер Азербайджан прагне йти далі.

Хоча Баку досі не озвучило свої нові вимоги, проте головні з них вже давно відомі.

Азербайджан вимагає роззброєння "Армії оборони" Карабаху (яку вважає вірменськими військами, що не мають права перебувати на його території), а також створення "Зангезурського коридору" - транспортної артерії на території Вірменії між основною частиною Азербайджану та Нахічеванською автономною республікою.

Зауважимо, що Баку вимагає, що транзит цим коридором має проходити без контролю з боку Вірменії.

Виконання цих вимог дозволить Азербайджану впритул наблизитися до ліквідації самопроголошеної республіки карабаських вірмен.

По-перше, остаточна втрата захисту має стимулювати мешканців регіону покинути його.

А по-друге, Лачинський коридор, від якого Вірменія була змушена відмовитися - це не лише автодорога. Це також і газогін та лінія електропередачі - все, що дозволяє карабаським вірменам відчувати незалежність від Азербайджану.

Тепер це буде набагато складніше. Щоб отримати поставки енергоресурсів з Азербайджану, регіону доведеться перейти у його правове поле.

Зрештою, у 2025 році, коли мандат російських "миротворців" завершиться, Баку зможе спокійно відмовити від його пролонгації.

Слабкість РФ чи "зрада"?

Чи здатна РФ захистити своїх союзників? І чи збирається вона це робити?

Ці питання обговорювалися відразу після 24 лютого, коли стало зрозуміло, що всі свої резерви Росія направлятиме на війну проти України, максимально оголяючи тили.

Свого часу, щоб унеможливити напад на свою територію, Вірменія погодилася на розміщення на своїй території військової бази РФ. Однак, коли цей момент настав, на базі РФ у Гюмрі оголосили бойову готовність - і цим обмежилися.

Зрештою, ніхто не знає, наскільки боєздатним зараз є російський контингент у Вірменії після того, як частину військових та техніки було терміново виведено для війни проти України.

При цьому Вірменія є членом Організації договору колективної безпеки (ОДКБ) - створеного РФ аналога НАТО. Правила ОДКБ передбачають колективну відповідь всіх членів організації у разі нападу на одного з них.

Довгий час Вірменія намагалася активізувати цю норму через дії Азербайджану. Втім, ані війна в Карабаху, ані прикордонні сутички не стали для ОДКБ поважною причиною для активізації норми про колективний захист.

І це при тому, що у січні ОДКБ вперше пішла на виконання цієї норми, відправивши війська до Казахстану для допомоги у придушенні масових протестів.

Це показує, що для ОДКБ політична доцільність завжди буда важливішою за букву свого статуту. Втім, нинішня ситуація є дійсно особливою - так просто заявити, що підстав для застосування колективної оборони немає, буде дуже непросто.

Втім, ОДКБ (а де-факто - РФ) впорались і з цим завданням.

На екстреному засіданні ради цієї організації було прийнято рішення "висловити занепокоєння" та "запропонувати генсеку виїхати до зони конфлікту для підготовки доповіді главам держав".

Згодом в ОДКБ уточнили: попри те, що РФ та Білорусь нібито були налаштовані направити військовий контингент для припинення "провокацій з боку азербайджанської воєнщини та її покровителів з Туреччини та країн НАТО", інші країни (етнічно близькі до Азербайджану Казахстан, Киргизстан та Туркменістан) заблокували це рішення, заявивши, що цей конфлікт має бути вирішений лише "політико-правовим шляхом".

Це ледь не перший випадок, коли члени ОДКБ насмілилися заблокувати рішення, яке підтримує РФ. І це змушує подивитися на цю історію як на ширму: у Росії просто вже немає сил для протистояння Азербайджану та союзній йому Туреччині.

Проте напряму визнати це РФ не дозволяє пихатість.

Така позиція "головного союзника" різко контрастує з діями західних країн, які в цьому конфлікті підтримали Вірменію, зокрема Франція винесла це питання на засідання Радбезу ООН. А ЄС закликав Вірменію та Азербайджан повернутися за стіл переговорів та направив свого спецпредставника в обидві країни.

Це додатково знищує залишки проросійських настроїв у Вірменії.

А одночасно у Вірменії поширюється думка, що йдеться не просто про нездатність РФ виконувати свої союзницькі зобов'язання, а про таємну угоду Москви та Анкари, за якою в обмін на підтримку в обходженні західних санкцій Москва сама погодилась на здачу свого союзника.

І це додатково впливає на ставлення офіційного Єревана до РФ та на готовність шукати нових союзників.